Може здатися, що Росія часом використовує у своїй зовнішній політиці стосовно “далекого закордону” ті самі аргументи, що й до “близького зарубіжжя”: історія, енергетика, релігія, інвестиції — ось складові послання, що правильніше назвати пропагандою. Ця суміш земного та духовного, схоже, знайшла взірцевий майданчик для використання у Франції під час Року Росії у Франції та, відповідно, Року Франції в Росії.
Усе почалося цілком пристойно, й відповідальні сторони обох держав були насторожі. З французького боку йшлося про намагання забути ганебну історію з продажем Росії військового корабля “Містраль”. Із російського — про спробу продемонструвати “дипломатію усмішок” — принаймні для зовнішнього використання.
Один із показових заходів було розгорнуто в Луврі під назвою: “Свята Русь, російське мистецтво від витоків до Петра Великого”. Визначення як мінімум дивує: адже цей простір був організований навколо князівств Київського, Новгородського, Рязанського, Суздальського, а також Московії чи “Московської держави”. Петро І покінчив із цим поняттям одним указом заради того, щоб утвердити Російську імперію, або ж Росію. Попри красу експозиції в Луврі, слід визнати, що назву “свята Русь” було б правильно застосовувати до Київської Русі після її хрещення князем Володимиром наприкінці Х століття, тобто релігійний вимір сприяв дратівливій зоровій омані: намагаючись простерти свій вплив за межі кордонів, Росія водночас позначає свою експансію в часі. Звичайна історія, але в контексті сучасної російської влади справляє враження історичного виправдання “зони впливу”.
Ще гірший випадок із виставкою в Ґран Палє, яка мала на меті показати французьким інвесторам найпривабливіші перспективи Росії в усіх галузях і в усіх регіонах. У центрі зали розташували ефектний стенд, що представляє Чеченську Республіку, який своєю вишуканістю надто нагадує те, що мав приховати: війну, яку подальша відбудова не затулила, а лише замаскувала.
Виставка фотографій про Соловецькі острови демонструє французам, ніби в туристичному буклеті, “дива російської Півночі, її природну, історичну, духовну, православну спадщину”. Від неї стало трохи не по собі: адже крім цього йшлося про місце найжорстокішої депортації в Радянській Росії, репресивний механізм, який став прототипом ГУЛАГу.
Рік Росії у Франції, попри всі зусилля й вправність організаторів, продемонстрував таким чином країну, яка не врегулювала своїх стосунків з минулим незалежно від того, йдеться про Х століття чи недавні пекучі події.
Метою заходу було крім усього іншого показати мистецтво РФ в усіх його формах. Безумовно, чимало митців скористалися такою унікальною нагодою просування себе за кордоном, але тоді ж у Москві розпочався процес над організаторами виставки “Заборонене мистецтво”. Звинувачені в підбурюванні релігійної ненависті, організатори ризикують отримати три роки ув’язнення в колонії.
Свобода слова і права людини? Так, неохоче визнали відповідальні особи з французького боку, “це коло питань” буде порушено. Насправді цього не сталося, натомість, враховуючи звичайні в таких заходах складності при зіткненні з російськими лобістами та місцевими установами, було обрано режим замовчування.
Ще 2004 року Ширак та Путін з метою покращення стосунків між країнами відкрили заклад, що отримав назву “Франко-російський діалог”. Це суміш промисловців та колишніх росіян, а співголовою призначено президента—генерального директора нафтової групи Total. Вони мають кілька приводів для радощів. Рік Росії у Франції триває й уже приніс досить конкретні результати.
Ніколя Саркозі дав згоду росіянам на будівництво двох хмарочосів у кварталі Дефанс, діловому осередку, GDF-Suez (“Газ де Франс”) парафував протокол про наміри брати участь із Газпромом та італійською компанією Eni в проекті “Південний потік”.
Але найголовнішою подією, поза всяким сумнівом, стала купівля шматка землі приблизно в 9 тис. м2 буквально за два кроки від Ейфелевої вежі, аби збудувати тут православну церкву Московського патріархату, офіційно — центр культури та духовності. Операцію з використанням найпотужніших політичних важелів дуже вправно провів керуючий справами президента Росії Владімір Кожин — колишній співробітник КДБ, пов’язаний із Московським Патріархатом й особисто Алєксієм ІІ, потім митрополитом Кірілом, разом із яким він інтенсивно обробляв паризьких урядовців. Гра велася з такою інтенсивністю, що змусила занепокоїтися французькі спецслужби, які намагалися привести до тями МЗС та Міністерство внутрішніх справ Франції. Французька контррозвідка вважає, що активність російської агентури в Парижі не була такою помітною від 1985 року. Вона безуспішно радила не віддавати земельну ділянку церкві, яка відома своєю давньою співпрацею з КДБ.
І оскільки Росія переживає “модернізацію”, вона не забуває про засоби масової інформації. Сєрґєй Пуґачов, наближений до Путіна олігарх, власник суднобудівної верфі в Санкт-Петербурзі, де могли б побудувати військовий корабель “Містраль”, купив газету “Франс-Суар”, яка відтоді з повагою відзначає кожен рух між обома країнами. А чом би й ні? Хіба заборонено робити собі компліменти?
Анна ДОБАНТОН