Звільнення Надії Савченко принесло президенту Порошенку заслужені плоди його дипломатичних зусиль. Кажу це без тіні іронії. Але питання, які були до нього, лишилися й після вікопомного 25 травня 2016 року. Одне з таких питань — розбудова чиновницьких структур на державних інституцій виключно під себе. Глава держави вже має “свого” прем’єра, “свого” генпрокурора, “свого” главу Нацбанку, “свого” очільника Нацбюро з розслідувань. Апарат Конституційного Суду традиційно демонструє лояльність до президента України, яке б прізвище той не носив — тут можна нічого й не міняти. Можливо, останнє, що варто переінакшити у ключових посадах, це забезпечити обрання “свого” голови Центрвиборчкому. Готового служити так само віддано, як і Охендовський, але без такого малоприємного бекграунду за плечима.
Схема обрання складу ЦВК проста: фракції пропонують свої кандидатури, президентський апарат формує остаточний список, Верховна Рада затверджує його або ні. Знаючи цей алгоритм, фракції назвали свої креатури, причому з цих креатур є цілком впізнаваними обличчями. Так, “Народний фронт” волів би бачити у складі нового Центрвиборчкому Андрія Магеру, “Батьківщина” обстоює кандидатуру Жанни Усенко-Чорної, а Опоблок — чинного голову Михайла Охендовського. Однак Порошенко, від якого залежить остаточний перелік пошукачів заявив, що хоче бачити в ЦВК виключно нові обличчя. Це було його ключове побажання, і не єдине. З одного боку, це — правильно, адже чинний склад ЦВК виконує свої функції з 2007 року. Враховуючи, що повноваження членів цевекістів обмежені 7-річним терміном, ротація кадрів мала б відбутися ще у 2014-му. Проте не відбулася. Це досить прикро, враховуючи, що у 2007-му більшість представників ЦВК становили “регіонали” і лише очільник Комісії Володимир Шаповал був креатурою Віктора Ющенка.
В 2013-му “регіональна більшість” в ЦВК протиснула звільнення Шаповала і призначення замість нього цілковито лояльного до Януковича Михайла Охендовського. При цьому слід зауважити, що Охендовський — не єдиний раритет у складі нинішнього ЦВК. Там працюють й інші люди, котрі у 2004-му підписували протокол, згідно із яким Віктор Янукович був оголошений переможцем виборів 2004 року.
Загалом Центрвиборчком зразка 2007 року — це саме ті саме чиновники, котрі проводили й президентські вибори 2010 року, і парламентські 2012-го. Вони ж є відповідальними і за всі наступні вибори, і за всі нюанси, пов’язані з роботою парламентарів. Зокрема, саме нинішній Центрвиборчком позбавив мандатів Миколу Томенка та Єгора Фірсова, коли керівництво БПП вирішило провчити цих “відступників”.
В цьому питанні ЦВК ганебно підіграло президенту Порошенку, котрий зрозумів, що Томенко йому більше не союзник, особливо щодо голосування за зміни до Конституції. Центрвиборчком заплющив очі на очевидні речі: на те, що був сфальсифікований з'їзд БПП, куди не запросили ані Томенка, ані Фірсова; на те, що поспіх із виключенням їх межував зі службовим злочином (в суботу протокол з’їзду був переданий до ЦВК, а в понеділок зранку поспіло рішення про позбавлення їх мандатів та визнання депутатами наступних “списочників”, котрі у вівторок в Раді склали присягу).
Та якщо із Томенком та Фірсовим цевекісти розібралися доволі швидко, то рішення про проведення дострокових виборів на окрузі покійного депутата Єремеєва Центрвиборчком ухвалював 9 місяців. Та й Ляшко задовго чекає, коли мандату позбавлять виключеного ним з фракції Сергія Мельничука. І все ж, вочевидь, така робота ЦВК задовольняла як колишнього, так і нинішнього президента України — Петро Порошенко несподівано для багатьох нагородив голову ЦВК Охендовського орденом.
Тим часом питання оновлення ЦВК продовжує залишатися у підвішеному стані, хоча президентові країни не раз нагадували про необхідність “освіжити” кадровий склад цієї установи. Ціла низка виборів заважала зробити це оперативно, проте після останніх — місцевих виборів 2015 року — оновлення ЦВК було заанонсовано фракцією БПП. Однак з дати виборів минуло майже 8 місяців, а Центрвиборчком так і не зустрів “свіжу кров”. Останній “дедлайн” повинен був мати місце 20 травня, але і ця дата минула без визначення кандидатів у члени ЦВК.
Провина за це залежить виключно на президентові. Адже фракції подали президенту на розгляд 24 кандидатури на 12 посад в ЦВК. При цьому, за даними мережи “Опора”, 15 з них — висуванці БПП, ще троє — ті, кого хотів би бачити в ЦВК “Народний фронт”. Тепер, коли перелік кандидатів існує бодай у вигляді чорнетки, час перейти до обговорення пошукачів роботи в ЦВК. Проте жодних рухів в цьому напрямі наразі не спостерігається. Чому?
По-перше, про одну з вимог Порошенка вже сказано: піти з будівлі на бульварі Лесі Українки мають всі. Не лише одіозний Охендовський, але й такі цілком позитивні “персонажі”, як Магера та Жанна Усенко-Чорна. Останні, мабуть, єдині, хто уособлює те позитивне, що є в нинішньому ЦВК. Через цю категоричність президента “Народний фронт” був змушений відкликати свого кандидата Магеру та оперативно шукати йому заміну.
А от фракція “Батьківщини” виявилася не настільки поступливою, як її колеги з “НФ”. Соратники Тимошенко відмовилися жертвувати Усенко-Чорною, котру вони хотіли б знову бачити у складі ЦВК. Натомість Опоблок, котрий обстоює Михайла Охендовського, поставився до президентської вимоги доволі індиферентно: треба буде — Охендовського замінять на іншого кандидата, сказали в Опоблоці.
Другою умовою Порошенка стало його бажання мати власну квоту в ЦВК. Прямо закон про ЦВК в його теперішній редакції цього не забороняє. Але й не заохочує. Норма закону говорить про те, що глава держави мусить зважити на думку всіх груп та фракцій, але це можна трактувати як завгодно широко. Президент вирішив потрактувати її на свою користь і закріпити за собою право на призначення 4 “власних” членів ЦВК, а ще три портфеля віддати на відкуп своїй фракції.
Чотири плюс три дорівнює семи, а це означає, що якщо Порошенко реалізує свій сценарій, більшість голосів цевекістів належатимуть йому. Ще пара-трійка людей, призначених за квотою “Народного фронту”, з яким у Порошенка, схоже, період перемир’я, підкріпить президентський вплив на Центральну виборчу комісію. А це означатиме безпрецедентний контроль президента над ЦВК. Такого контролю цевекісти не мали й за часів Кучми та Ківалова, адже навіть тоді сценарій з обрання Януковича не спрацював.
Щоправда, у 2004-му дався взнаки не так поодинокий протест Андрія Магери, як мільйонний Майдан, що дав старт Помаранчевій революції. Питання в тому, чи свідомо нинішній “гарант” торує стежку свого попередника, краще поставити самому Петру Порошенку. От тільки він на нього навряд чи відповість.
Михайло ПОЖИВАНОВ, політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань