Минулого тижня розпочалися баталії через те, що два президенти вирішили собі укласти договір про подовження оренди Чорноморським флотом РФ баз у Севастополі (хоч самої угоди про оренду так ніколи й не було підписано: російська сторона не хоче морочити собі голову зайвими паперами, натомість хоче платити за все за українськими розцінками).
Сам по собі цей жест цілком зрозумілий: ми все сильніше зближуємося (анексуємося) з Росією. Плебеїзація суспільства стає дедалі чумною. Історичним мисленням скоро в нашій державі володітимуть хіба що людина на портретах у шкільному кабінеті історії.
Цей крок із боку Віктора Януковича викликав у пресі чимало обурення: лунають думки експертів, які одностайно засуджують подібне рішення глави української держави. Мене ж у цій ситуації непокоїть інше. Хіба подовження угоди для Чорноморського флоту РФ на території України не було наріжним каменем, коли громадяни України обирали Президента своєї країни? Хіба ми з вами не знали, що подібний крок стане одним із першочергових, якщо прийде до влади команда Віктора Януковича?
Прогнози майбутнього в Україні досить невтішні: дехто з кіл, наближених до російського кремль-апарату, подейкує, що для України Рената Ахметова є два шляхи: добровільне приєднання до Росії чи недобровільна анексія Сходу і Півдня. Зараз починається політичний шабаш навколо цього рішення: що скаже Конституційний суд? Віктор Янукович упевнений у своїх висловлюваннях для телебачення, що жодних претензій до правового боку в цій ситуації бути не може, що букву закону дотримано. Якби ми були цивілізованою й розумною державною, то дискусії мали б провадитись у зовсім іншій інтелектуальній площині.
А куди дивився попередній український Президент, який і пальцем не поворухнув для того, щоб вивести Севастополь із російського підданства? І за Ющенка, і за Кучми представники комуністів або “русскіх” Севастополя під час приїзду в це місто Президента України йому ж перед самий ніс виносили плакати й вигукували лозунги: “Путін — наш Президент!” або “Медвєдєв — наш Президент!”. Куди дивилась влада, яка дозволила, щоб у Севастополі, як у себе вдома, перебували російські спецслужби? Зрештою, куди дивилась влада за часів Ющенка, коли Юрій Лужков, мер Москви, щороку роздаровував (роздаровує) по 125 квартир для своїх працівників у інфраструктурі Чорноморського флоту? Куди дивився уряд України за часів Віктора Ющенка, який дозволив фактично “ліквідувати” єдиний український канал “Бриз” (канал Військово-морських сил України), якби не безпосереднє втручання з боку Єханурова?
Звістка про подовження добросусідської угоди “про співпрацю” застала мене на минулому тижні під час перебування в Севастополі. Українці в цьому місті перебувають у інтелектуально-духовній резервації. Вчителі української мови й літератури — це або святі, або “камікадзе”, які жертвують життям (нервами, здоров’ям…), щоденно доводячи на уроках, що українська мова це не мова лише вуйків із Галичини. У Севастополі не існує права, там є натомість правда. Велика правда з російського імперського столу. В кожній родині в Севастополі дітям прищеплюється ненависть до “українського”: української мови ніколи не вивчали в Севастополі за СРСР, як і української радянської літератури.
А росіяни зробили все для утвердження своєї культури, для виховання в правильній “ідеології” молодого покоління, для утвердження пам’ятників радянської слави, для формування поваги до великої російської мови. А Київ просто “здав” Севастополь, “здав” Крим, “здав” громадян України, віддавши їх на поталу спецслужбам ФСБ, неначе “гарматне м’ясо”. У Севастополі є невеличке ґроно тих, хто відстоює себе на своїй землі, хто прагне утвердити толерантність і повагу одне до одного. Це і легендарна людина-воїн Мирослав Мамчак, і засновник Музею побуту Західної України в Севастополі Михайло Кузменюк, і організатор інтернет-порталу “Українське життя в Севастополі” Микола Владзімірський. Але цього замало для утвердження толерантного ставлення до різних етносів у цьому місті, позаяк не існує державної підтримки.
Чому батько родини має обирати для себе стратегію “вбогого українця” й тремтіти, чи не підпалять йому хату, чи не розіб’ють автівку, чи не вкрадуть онука, чи не поб’ють дитину… А це в Севастополі — реальні методи “гармонійного” співіснування. Це в Росії росіяни “щі лаптєм хлєбают”. А в Севастополі Росія провадить значно іншу політику: підтримує талановиту молодь. Щороку найкращі випускники загальноосвітніх навчальних закладів цього міста мають змогу на пільгових умовах вступати до найпрестижніших вишів Москви і Санкт-Петербурга. А хто “заманює” наших випускників? І хто забезпечує талановитих випускників житлом після завершення навчання, як це робиться в Пітері чи Москві? Лужкову не шкода столичної землі для тих, хто працюватиме на благо Росії, як не шкода землі і в Севастополі. А в нас обдаровані діти стануть жертвами політичних маніпуляцій і баталій народу зі своїми гетьманами. І хто ж у цьому винуватий?.. Звичайно, “кляті москалі”…
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ