Степногірці скучили за святами

Щоранку у ньому відкриваються магазини і пошта, пенсіонери поспішають на ринок, а діти — у школу. Приємно вражає зразкова чистота — на вулицях жодного папірця, милують око доглянуті дитячі майданчики біля кожної багатоповерхівки. На акуратних клумбах та газонах — зелена трава та молоді деревця, які висадили минулої осені. Зовні тут немає нічого незвичайного, адже більшість проблем сховані під землею, як і законсервована шахта Таврійського ГЗК.

А селище залишилось без шахтарів

Його історія розпочалася у 80-х роках, на останньому подиху радянської системи. Передбачалось, що воно стане шахтарським містом, адже поблизу знайшли поклади марганцевої руди, для видобування якої створили Таврійський гірничо-збагачувальний комбінат. Працювати сюди їхали здебільшого молоді сім І', яких приваблювали не тільки високі заробітки, а й можливість швидко отримати квартиру. У мікрорайонах будували гуртожитки, дитячі садки, школи, їдальні, будинки культури.

Ніщо не передбачало катастрофи, але несподівано виробництво визнали нерентабельним, а у березні 1995 року Міністерство промислової політики України його законсервувало. Відтак майже дві тисячі працівників комбінату залишилися без роботи. Спочатку люди, кинуті напризволяще, сподівались на допомогу держави і відновлення комбінату, або на відкриття іншого підприємства. Понад одна тисяча степногірців стали на облік у центрі зайнятості, отримувати допомогу з безрабіття. І чекали. Але вічно так тривати не могло, і люди почали шукати роботу у Запоріжжі, багато хто подався на заробітки за кордон. Житло різко впало у ціні. У ті часи велику трикімнатну квартиру продавали за триста доларів, але ніхто не купував. Дехто просто замкнув двері і поїхав. Тепер у Степногірську з колишніх восьми тисяч жителів залишилась половина.

Без газу, тепла і води

Згодом до безробіття долучилися комунальні проблеми, які були сховані під землею. Спочатку розрізали і вивезли, ймовірно, на брухт, труби газопроводу, який мав :Г єднати селище із магістральною системою, що за 20 кілометрів звідси. З ним зникли надії на газифікацію. Не безмірними виявилися підземні газові ємності, які постачали газ на кухні багатоповерхівок. Людям довелося переходити на електроплити. Через високу концентрацію у воді марганцю почав руйнуватися водогін, який доставляє її з артезіанських свердловин за 12 кілометрів від селища. Нині воду подають два-три рази на добу, її практично не очищують, бо вийшли з ладу очисні споруди. Потужна котельня, через велику відстань від мікрорайонів, обігрівала не будинки, а повітря. Люди, не отримуючи тепла, перестали за нього платити і перейшли на індивідуальне обігрівання житла електрокамінами. Цього не витримали електромережі. Щоб зменшити навантаження на стареньке обладнання, селищна рада підключила до мереж ліфтові кабелі, адже ліфти нерухомо стоять уже десять років. Так клубок побутових проблем впав на голови степногірців.

Спочатку багатостраждальне селище можна було вивести з кризи, адже колишній Президент України Леонід Кучма розпорядився виділити на його відродження 8,5 мільйона гривень, їх вистачило б на підведення до селища газу, що, безперечно, зробило б Степногірськ привабливішим для інвесторів. Проте кошти, які виділили у Києві, до області так і не дійшли. Чому колишня обласна влада не скористалася всіма важелями для їхнього пошуку, не зрозуміло й досі. Дивує й відсутність обласної програми соціально-економічного розвитку селища, хоча проблеми навіч. Тут вже звикли до візитів перших осіб області та держави, після яких іноді приходять кошти, щоб залатати чергову дірку. Свого часу уряд виділив два мільйони гривень на будівництво невеликої котельні. Вона опалювала тільки один з двох мікрорайонів, розділених яром, потім її, всю в боргах за мазут, зупинили. Але проблема тепла залишилась.

Як вийти з кризи?

Селищна рада розробила свою програму проблемних питань життєзабезпечення, яка передбачає газифікацію, теплопостачання, водозабезпечення, ремонт багатоповерхівок за фінансування з державного та місцевих бюджетів. Програма, яку затвердила Василівська райрада, співпадала з баченням майбутнього Степногірська колишнім віце-прем'єр-міністром України Володимиром Рибаком, про що стало відомо під час його робочої поїздки у нашу область восени минулого року. Тоді на нараді визначили три стратегічних напрямки, які дозволять вивести селище з кризи. По-перше — це відродження видобутку і збагачення марганцевої руди. По-друге — докорінна реконструкція системи водопостачання і теплопостачання. І, звичайно, на часі — газифікація селища і навколишніх сіл, де всього проживає 20 тисяч людей. Якщо комплексно взятися за ці проблеми, то можна протягом двох-трьох років відродити соціальну і промислову інфраструктуру Степногірська.

Голова селищної ради Ірина Кондратюк разом із усіма радіє — у бюджеті нинішнього року передбачено 15 мільйонів гривень на відновлення газопроводу високого тиску, який нарешті доставить блакитне паливо у селище. Але уточнює: щоб підвести газопровід до будинків, за оцінками фахівці потрібно 28 мільйонів гривень. За її вікном видніється гуртожиток, де майже кожній кімнаті встановлені газові балони — так дешевше опалювати житло і готувати їжу. “Живемо, мов на пороховій бочці”, — коментує ситуацію голова. Лише газифікація дозволить усе привести до ладу.

Практично все селище складається з типових багатоповерхівок, серед яких є й і дев'ятиповерхові. І мешканці змушені ходи пішки, тому вони з особливою радістю сприйми звістку про ремонт ліфтів, поки що восьми із 27. Роботи нещодавно завершились, ось-ось ліфти, вперше за десять років, запрацюють. У цьому році мають відремонтувати ще дев'ять ліфтів.

Степногірці сподіваються, що у минулому залишились часи, коли вони носили воду з джерел. Тоді доводилось майже щодня “латати” водогін або налагоджувати подачу води з артезіанських свердловин. Понад рік том селищна рада передала водовід в оренду облводоканалу, що майже втричі знизило тарифи, а головне — тепер мережа перебуває під постійним наглядом. Кошти що надійшли торік з резервного державного фонду, вистачило на заміну семи тисяч метрів водогону на пластик, треба поміняти ще майже стільки ж. Слід таки провести реконструкції станції очистки води, насосної станції, артезіанських свердловин водозабору, але кошти на ці роботи поки и виділяли. Про відновлення теплопостачання Ірина Кондранок каже просто: двох міні-котелень блочного типу цілком вистачить для якісного опалення двох мікрорайонів, і це коштуватиме приблизно один мільйон гривень.

У битві титанів страждають люди

Найбільш проблематичним є відродження видобутку і збагачення марганцевої руди, бо держава ніяк не може вплинути на цей процес. Державну частку акцій у 41 відсоток Фонд держмайна продав приватним структурам, тепер власниками є ЗАТ “Візаві”, воно викупило 50,75 відсотка акцій у державного підприємства “Стептехсервіс”, яке створене на базі Таврійського ГЗК, та ВАТ “Запорізький феросплавний завод”, 90 відсотків акцій якого належать нерезидентам України. Кілька років тому ЗАТ почало відновлювати видобуток марганцевої руди. Якби все так і йшло, то у нинішньому році обсяг видобутку марганцевої руди досяг 1200 тисяч тонн, а на виробництві працювало б дві тисячі осіб. Другий акціонер, напевно, мав інші плани щодо майбутнього своєї власності і, як міг, гальмував переговорний процес. А ще, як повідомляють у головному управлінні економіки облдержадміністрації, у своєму інвестиційному проекті представники ЗФЗ не вказали кількості нових робочих місць, а також обійшли мовчанням свої зобов'язання щодо соціального розвитку території. Зустрітися представники обох сторін не можуть майже два роки, якщо на збори акціонерів приходить один, то не з'являється інший. Може, група “Приват”, в активі якої є достатня кількість феросплавних заводів, тримає степногірську шахту про запас, не продаючи свій пакет акцій, щоб не створювати собі конкурентів? Тоді навряд чи хтось дочекається запуску шахти.

Поки триває битва титанів, люди продовжують жити — усупереч бульварним ЗМІ, які у погоні за смаженими фактами називають його не інакше, як місто-примара, або віртуальне місто. Нині селище не виглядає таким, як сім-вісім років тому, сюди ніби повернулося життя. Кількість безробітних знизилась до 165 осіб. Багато городян працюють у Запоріжжі — на “Запоріжсталі”, залізобетонному комбінаті, Авто-ЗАЗі. Налагодилось транспортне сполучення, тепер можна під'їхати до електрички, а маршрутка до Запоріжжя, із заїздом на третій мікрорайон, вирушає кожні 40 хвилин. Подорожчало житло, вартість двокімнатної квартири підвищилась до 20 тисяч доларів, трикімнатної — до 30 тисяч. Дитячий садок нарешті може витратити гроші не на ремонт, а на новий килим. Люди просто втомилися від проблем і скучили за святом. Минулого року селищна рада вперше за останні десять років організувала День міста, всі так зраділи цьому. І найголовніше — зросла народжуваність. Нині у Степногірську проживає 60 малят віком до одного року, а у дитячих садочках утворилася черга. Невже криза минула і почалося відродження селища?

Ніна ЛОМОНОСОВА