Не опускати очей перед росіянами

Саме тому вторгнення Росії до Грузії — подія така трагічна і здатна викликати такі серйозні наслідки. Сьогодні весь світ дивиться на Росію: чи вона й надалі домагатиметься своїх імперських цілей методами примусу й сили, чи вона готова працювати всередині системи міжнародних відносин, яка зароджується і в якій цінуються співпраця та консенсус?

Жорстка спроба Москви підпорядкувати своїй волі й поставити в залежність від себе цю крихітну, але незалежну демократичну країну нагадує сталінські часи. Напад на Грузію — практично те саме, що сталінський Радянський Союз зробив із Фінляндією 1939 року: в обох випадках Москва застосувала військову силу — жорстоко, безвідповідально й ні з ким не рахуючись — із єдиною метою: повністю підпорядкувати собі слабкого демократичного сусіда. Сьогодні лишається одне питання: чи зможе світова спільнота показати Кремлю, що за неприкрите використання сили для досягнення імперіалістичних цілей, що давно відійшли у минуле, завжди доводиться платити.

Цей конфлікт розпалювався впродовж багатьох років. Росія цілеспрямовано заохочувала розчленування Грузії. Підтримку сепаратистам Москва надає відразу в трьох областях Грузії — Абхазії, Аджарії та, звісно, Південній Осетії. Вона підтримувала й підтримує бунтівні уряди на цих територіях, вона озброїла їхні війська і навіть облагодіяла сепаратистів російським громадянством. Після того, як у Грузії прийшов до влади демократичний прозахідний уряд, все це робилося ще активніше, ніж раніше. Неприйняття самої Грузії та її президента Михаїла Саакашвілі, який отримав освіту в Америці, переросло у прем’єр-міністра Росії Володимира Путіна в одержимість.

У відповідь міжнародна спільнота зробила явно недостатньо. В останні тижні на хиткій лінії припинення вогню, що ножем прорізала грузинську територію, сталася низка інцидентів, після яких і трапилася ескалація насильства, що призвела до провальної спроби Грузії прибрати “уряд” Південної Осетії — маленького регіону з населенням усього в 70 тисяч осіб. Можна сказати, що це був необдуманий і навіть безглуздий крок, але те, якою виявилася воєнна відповідь Росії, змушує припустити, що Москва тільки й чекала, аби трапився якийсь подібний акт, і мала намір використати його як привід для застосування сили. До Південної Осетії вмить влетіли величезні російські контингенти і відразу ж пішли у саму Грузію: в Горі пішли танки, на той самий Горі та столицю країни Тбілісі посипалися бомби.

Агресію Росії проти Грузії не можна вважати поодиноким інцидентом. Факт залишається фактом: Путін і його підручні в Кремлі не хочуть приймати реалії пострадянського світу. Путін був цілком щирим, коли сказав, що розпад Радянського Союзу “став найбільшою геополітичною катастрофою двадцятого сторіччя”. З точки зору путінського режиму, незалежні демократичні країни є не просто історичною аномалією, а реальною політичною загрозою.

Наступною “гарячою точкою” цілком може стати Україна. Російське керівництво вже відкрито висловлюється на тему, поважати Росії чи не поважати територіальну цілісність України. Російські лідери також неодноразово зазначали, що Крим — частина України — коли-небудь знову має ввійти до складу Росії. Така сама політика Росії, що проводиться відносно Молдови, вже призвела до фактичного розчленування колишньої радянської республіки. Більш того, Москва продовжує спроби економічно ізолювати своїх сусідів у Центральній Азії — Казахстан та Узбекистан. Що до країн Балтії — Литви, Латвії та Естонії, то вони вже неодноразово ставали жертвами загроз із боку Росії, а також економічних санкцій і руйнівної кібернетичної війни.

На кону стоїть дуже багато — врешті, можна говорити про те, що під питанням опинилася сама незалежність пострадянських країн. Росія як і раніше вважає, що має бути певна наднаціональна формація, керована з Кремля, що охоплює велику частину колишніх радянських територій. Подібне ставлення якоюсь мірою відображає націоналістичні настрої, що буквально просочили сьогодні російську політичну еліту. Володимир Путін, колишній президент, а нині прем’єр-міністр, міцно осідлав цю націоналістичну хвилю, політично її експлуатує та поширює всередині Росії. Почалися навіть розмови про відновлення російської військової присутності на Кубі у вигляді помсти США за підтримку незалежності пострадянських держав.

Для Заходу й особливо для США конфлікт між Росією та Грузією є як моральним, так і геостратегічним викликом. Моральний його аспект самоочевидний: маленька країна, яка нещодавно отримала незалежність після практично двовікового російського панування, заслуговує на міжнародну підтримку не лише у формі висловлення співчуття. Що до питань геостратегії, то незалежна Грузія — критично важлива ланка для підтримки потоку нафти на світові ринки. Сьогодні трубопровід, що перекачує нафту з берегів Каспійського моря, з азербайджанського Баку через Грузію до турецького Середземномор’я, дає Заходу доступ до енергоресурсів Центральної Азії. Якщо західний світ позбудеться цього доступу, то можливість диверсифікації джерел енергії буде ним значною мірою втрачена.

Захід має чітко й рішуче відповісти на агресію Росії. “Рішуче” — це не означає “силою”. Починати нову холодну війну з Росією також нема сенсу. Однак Захід, і в першу чергу США, повинні продовжувати мобілізацію міжнародної спільноти для засудження поведінки Росії. Кандидати у президенти Барак Обама — якого я підтримую — і Джон Маккейн мають підтримати зусилля президента Буша з протистояння діям Росії; з цього питання нам необхідна позиція, яка влаштовувала б обидві партії. На жаль, дехто з прибічників кандидатів уже почав безглузду критику висловлювання іншого стосовно грузинської кризи. Так не можна робити, ця криза дуже важлива.

Говорити про те, яких конкретно заходів має вжити Захід, зараз було б передчасно. Проте необхідно зробити так, щоб до Росії дійшло: вона стоїть перед обличчям небезпеки міжнародного остракізму. Особливо відчутним це повинно бути для нової бізнес-еліти Росії, все вразливішої до тиску з боку глобальної фінансової системи. Впливові російські олігархи тримають на рахунках у західних банках сотні мільярдів доларів, і в разі початку холодної війни вони багато втрачають, бо внаслідок такого протистояння Захід може на певному етапі заморозити ці кошти.

У якусь мить Заходу необхідно згадати й олімпійське питання. Якщо питання територіальної цілісності Грузії не буде вирішене адекватно (наприклад, розгортанням у Південній Осетії й Абхазії дійсно міжнародних миротворчих сил замість російських військ), США мають розглянути варіант своєї неучасті в Зимовій Олімпіаді 2014 року, що проводитиметься в російському місті Сочі, що зовсім поряд із порушеним грузинським кордоном. Тим більше, що наявний прецедент: я саме працював в уряді Картера, коли олімпійський факел став нашою символічною зброєю і коли ми у відповідь на вторгнення Союзу до Афганістану відмовилися від участі в Літній Олімпіаді в Москві. Радянський Союз планував влаштувати пропагандистське шоу — приблизно таке саме, яке влаштував Гітлер 1936 року в Берліні, але бойкот Америки завдав президентові Леоніду Брежнєву та його комуністичній системі потужного удару й не дав Москві тішитися світовим тріумфом.

Нинішня грузинська криза — це перевірка для Росії. Якщо Путін стоятиме на своєму, підпорядкує собі Грузію і скине її президента, обраного на вільних виборах, а до цього, як ми знаємо, відкрито закликав російський міністр закордонних справ, то тоді поворот на Україну та інші незалежні пострадянські держави, які лишаються вразливими, стане питанням часу. Захід повинен дати свою відповідь — акуратно, але морально й стратегічно зосереджено. Мета Заходу — демократична Росія, конструктивний учасник глобальної системи, що ѓрунтується на повазі до суверенітету, закону та демократії. Та досягнутою ця мета може бути лише в тому випадку, якщо світ дасть зрозуміти Москві: в наш постімперський час ніякий затятий націоналізм Росії не збудує їй нову імперію. Скільки б вона не старалася.

Збігнєв БЖЕЗИНСЬКИЙ, радник президента Дж. Картера з національної безпеки, співавтор (з Брентом Скоукрофтом) книги “Америка і світ” (America and the World)