Війна очима українського льотчика-винищувача. Як вижити в повітряному бою і готуватися воювати з Росією на F-16

Захід довго зволікав з передачею бойових літаків Україні, й пілоти ЗСУ робили майже неможливе. На застарілих радянських машинах вони штурмували позиції противника, що наступав, та навіть сходилися з росіянами в повітряному бою.

Ці відчайдушні спроби зупинили противника і допомогли виграти час.

Ми поговорили з льотчиком-винищувачем Дмитром Шкаревським про перші дні російського повномасштабного вторгнення, полювання на крилаті ракети та підготовку до польотів на іноземних літаках.

У тексті є фото, які можуть вас шокувати!

Відео інтерв’ю з пілотом Дмитром Шкаревським дивіться тут.

Катапультувавшись, Дмитро Шкаревський встиг побачити, як падає і горить його МіГ-29. Та нова халепа виникла надто швидко. Під ногами наповзала замерзла ріка. Спроби підрулити стропами парашута вже допомогти не могли. Жорстке приземлення. Крига витримала. Але тіло пронизав біль.

Дмитро спробував піднятися — не зміг. Витягнув телефон. Перед очима, які постраждали від дрібних уламків, все розпливалося. Якось дивом відправив координати на аеродром. Нова спроба зіп'ястися на ноги була успішною. Дістався до якоїсь хати. Відкрили налякані мешканці.

“У тих людей спочатку теж був напевно шок. Вони ж чули вибух. А тут біля дому вже хтось стоїть з обличчям в крові. І при цьому каже, що свій, льотчик. Це все о четвертій ранку. Я показав посвідчення офіцера Збройних сил України. Попросив прилягти”, — розповідає Дмитро.

Ми — в Івано-Франківську, де базується його бригада тактичної авіації. Тут, за сотні кілометрів від лінії фронту, затишно.

“Моє улюблене місто”, — каже Дмитро, який сам родом з Києва.

Понад рік тому, в ранок Дмитрової відпустки це його улюблене місто наповнилося тривожним ревом літаків на аеродромі.

Потім подзвонила мама: “Київ бомблять”.

Дмитро встав з ліжка, зібрався і поїхав на службу.

На аеродромі вже вибухнуло декілька російських ракет.

“Першу ніч ніхто не спав. Йшли дзвінки, нам казали, що, можливо, ще ракети полетять по аеродрому. Ми готувались до виводу наших літаків з-під удару”.

На наступний день, каже Дмитро, він полетів на перший бойовий виліт з посадкою на іншому оперативному аеродромі.

“Перше наше завдання було в Хмельницькій області. Мав висаджуватись російський десант на вертольотах. Нас відправили на пошук цього десанту”.

Автор фото ДМИТРО ШКАРЕВСЬКИЙ

Завдання вижити і бити противника

Українські літаки перескакували з аеродрому на аеродром. Мета була не потрапити під ракетні удари. Росія планувала знищити військову авіацію вже в перші дні.

“Різні бригади, літаки. Штурмова авіація, винищувальна. Винищувачі Су-27 і наші МіГ-29, Су-24 “бомбери”… Всі отак були впереміш на різних аеродромах. Це вже потім все більш-менш прийшло до ладу”.

Які ж настрої тоді панували серед льотчиків?

“Паніки точно не було. Мабуть, у всіх був якийсь страх. До такого ніяк не підготуєшся морально”, — каже Дмитро.

“Всі боялись не тільки за своє життя, але й за життя своїх близьких. Працювали. Треба було звільняти, відкидати ворога чим далі від нас. Ніякої розгубленості, всі отримували своє завдання і на 100 відсотків виконували”.

Дмитро здійснив 69 бойових вильотів, які успішно завершувалися. Кожен з них був по-своєму складний. Вступати в повітряний бій з літаками противника не довелося. Ці випробування в перші дні повномасштабного вторгнення випали на долю льотчиків з інших аеродромів.

Українські літаки поступаються російським за деякими тактико-технічними характеристиками. Радіолокація застаріла, дальність ракет менша. Через це умови були нерівними.

Але російських льотчиків підвело відчуття легкої здобичі.

“Вони вважали, що спокійно залетять, сядуть на наших аеродромах. Але наша ППО позбивало багато їхніх літаків, зав’язалися жорстокі повітряні ближні бої”.

Смертельне полювання зі зміною ролей

Автор фото ДМИТРО ШКАРЕВСЬКИЙ

Росія зробила ставку на свої ракети. Вони регулярно летіли з моря і з літаків, покриваючи сотні кілометрів шляху.

До вторгнення Путін скаржився, що з України до Москви — надто короткий час підльоту для ракет. Тепер росіяни самі використовують цю географічну особливість.

А в України таких ракет навіть не було. Вона могла лише збивати ворожі.

“Коли полюєш за ракетою, захоплюєш багато міток. А цілі можуть бути й фальшивими. Спіймати ракету, знайти її — найважче. Коли переконуєшся, що попереду справді ціль, тримаєш зв’язок з штурманом наведення. Він бачить її по своїх РЛС. Потім дає дозвіл на збиття”, — розповідає про свій досвід Дмитро.

Інколи ціль видно просто з кабіни.

10 жовтня льотчик брав участь у відбитті однієї з особливо масованих російських ракетних атак. Коли влетів у зону чергування, візуально виявив одну з ракет. Знизився, полетів одразу за нею, щоб збити. Доповів, як вимагається. Але поки надійшло підтвердження, ракета прослизнула в туман над річкою і зникла.

Дрони з реактивного літака теж важко збивати. Їхня швидкість невелика, але замало часу, щоб виявити і влучити ракетою. Але й такі цілі льотчикам збивати вдавалося.

Ще один вид протистояння виникає у боротьбі з ППО противника. І це особливо смертельна гра.

“Намагаємося нищити їх щодня. Для цього є ракети, які дали нам західні партнери: протирадіолокаційні AGM-88 HARM. Але під час такого завдання і по нам виконують пуски ракет. В таких випадках змінюємо напрямок руху. Падаємо на гранично малі висоти зі збільшенням швидкості. Намагаємось маневрувати. Нам підказують із землі, в який бік ракета летить”.

Для Дмитра такий момент — один з найгірших:

“Найстрашніші моменти — це коли передають, що ракета десь за 20 кілометрів від тебе, 15, 10! Оцей зворотній відлік. Ти намагаєшся все краще маневрувати, швидше летіти. Але й ракети швидкість збільшують, наближаються”.

“Вже готуєшся до того, що або тебе зіб’ють, або все-таки відірвешся від неї. Одна рука на ручці катапультування, другу тримаєш на ручці управління літака. І коли вже на 5-10 кілометрах той відлік зупиняється, то подумки сам собі кажеш: ну, слава Богу! Піт витер і далі починаєш працювати”.

Але не тільки пілот ризикує в цей час своїм життям, його супротивник — також.

Поки російські РЛС обмацують небо радіолокаторами, ракета з літака з великою точністю вилітає в джерело цього випромінювання на землі.

“Ти якось робиш це особливо залюбки в цей момент”, — каже Дмитро.

Автор фото GETTY IMAGES

В очікуванні F-16

В безжалісній війні літаків стає дедалі менше. Тому навіть застарілі морально МіГи від Польщі та Словаччини потрібні.

Західні союзники обіцяють передати Україні авіатехніку вже нерадянського виробництва. Будуть це американські F-16, чи штурмовики-винищувачі F/A 18, чи французькі Міражі достеменно невідомо. Але бойові пілоти вже готуються освоювати нову техніку.

“Щоб швидко пересісти на новий тип літаків, треба вивчити авіаційну англійську мову. З цим є проблеми”, — вважає Шкаревський.

Навчитися літати — це лише частина справи. Важливо використовувати усі можливості й обладнання літака.

“Нам ще не передали літаки, але ми вже почали готуватись. Наші хлопці вже десь знаходять якісь плакати кабіни F-16, щоб вчити, де яка кнопочка, де що розташоване”.

Очікування цих літаків великі не тільки в суспільстві, але й серед самих льотчиків. Західні літаки значно посилять повітряний компонент збройних сил.

“Вже не тільки наша, але й інші бригади закупляють тренажери, готуються. Знайшли уже спеціальні VR-окуляри для віртуальних занять.

Вивчають на комп’ютерній програмі, що і як увімкнути. І коли скажуть “Фас, погнали!”, то вже буде набагато легше. Залишиться тільки освоїти це все наживо”.

Мотивація українських льотчиків стала одним з важливих аргументів в дискусії на Заході про літаки. Декілька місяців тому в США двоє українських пілотів з досвідом на МіГaх та Су пройшли випробування на тренажерах.

Тестування показало, що термін навчання на F-16 можна стиснути до рекордних чотирьох місяців.

На цій війні українцям все доводиться робити так швидко, що це можна порівняти хіба що з кіносюжетом.

Дмитро любить новий фільм про американських пілотів “Топ Ган”. А Тома Круза в головній ролі вважає дуже правдивим.

“Всі оці сцени в кабіні були відзняті в реальному польоті. І актори готувалися до цього. Тому що переносити перевантаження — дійсно дуже важко”.

За словами Дмитра, деякі українські льотчики теж підхопили цей західний стиль вдягатися, носити окуляри, відпускати вуса. Це нове покоління майбутніх асів.

Автор фото ДМИТРО ШКАРЕВСЬКИЙ

Міфи та забобони

Ще з часів Першої світової пілоти були фаворитами преси та суспільства. Тому їхнє життя і тонкощі професії люблять обговорювати особливо.

Одне з популярних запитань часто стосується пекельних перевантажень, які відчувають льотчики, коли машини ширяють на різних висотах і маневрують. Можна і свідомість втратити.

“Так, можна. Перевантаження ніби збільшують вагу в декілька разів. Якщо з екіпіруванням важиш сто кілограмів, то з п’ятикратним перевантаженням вже ніби півтонни. І це ще не найбільше перевантаження. Непідготовлена людина може знепритомніти”.

Ходять чутки, що пілоти настільки виснажуються під час польотів, що це погано впливає на їхнє статеве життя. Але Дмитро не з тих, хто додав би до цих припущень надмірного песимізму:

“Здоров’ю воно не додає ніяких плюсів. Якщо ти будеш літати без спеціального спорядження, то з віком в тебе буде варикоз, проблеми зі спиною. А щодо цього специфічного запитання, скажу лише, що чомусь у багатьох льотчиків-винищувачів народжуються одні дівчата. Це просто моє спостереження (сміється)”.

В авіації, яку традиційно відносили до елітних видів збройних сил, збереглося місце для давніх забобонів. Дмитро не заперечує цей потаємний бік життя:

“Завжди перед бойовим вильотом дружині напишу або зателефоную, що є робота. Попрацюю, прилечу і обов’язково напишу або подзвоню. Чорною ручкою документацію не заповнюємо. Число “13” не використовують як позивний. Слова “останній” не вживають, а замість нього “крайній”. Тому що “останній” буде, коли помреш”.

Настанови, за якими вчилися військові льотчики, доводиться коригувати на полях битв. Для виживання в умовах цієї війни важливі польоти на граничних малих висотах. Тобто коли літак максимально низько притискається до землі, щоб швидко проскочити небезпечні ділянки.

“Політ на низькій висоті ризикований. Є багато перешкод — будівлі, дерева, рельєф місцевості. Але це дає змогу краще ухилятися від ворожої ППО. Молодих пілотів з початку війни вчать, як літати низько. На такій висоті швидкість 600-800 км/год сприймається по-іншому”.

І ще коли згадують про реактивні винищувачі, часто описують неймовірний гуркіт, який супроводжує перехід так званого “звукового бар'єра”. Однак з літака все виглядає не таким апокаліптичним.

“Багато ходить легенд, що там якийсь сильний “хлопок”. В кабіні цього ну геть ніяк не чуєш і не помічаєш. Все видно по приладах. Стрілки потрясуться трохи, встануть на місце — і все. А на землі це відчувається сильно”.

Про власний страх і переживання своєї дружини Дмитро міркує так:

“Мабуть, моїй дружині набагато важче, ніж мені. Коли сідаєш в літак, то страх просто відходить. Хочеться тільки виконати завдання і повернутися назад. Щоб не довелося комусь дзвонити твоїм рідним і повідомляти про загибель”, — каже Дмитро.

На завершення розмови згадуємо про піхотинців, танкістів, артилеристів, які щодня зариваються в землю, стріляють, тягнуть важку зброю і боєприпаси, мерзнуть на холоді і потерпають від спеки.

“Я вважаю, що вони набагато більшу роблять справу, ніж ми. Тому що в них 24/7 — і війна, війна, війна… Коли ми виконуємо бойові завдання, в нас багато шансів загинути, і у них. Пишаюсь, що у мене є багато друзів, які зараз на фронті, саме там — в піхоті, в розвідці. Ми без них інколи не можемо працювати, але й вони без нас теж”.

Після важких травм, які Дмитро отримав під час катапультування, йому довелося пройти лікування в госпіталі. Після реабілітації він зможе краще зрозуміти своє майбутнє в авіації. Він вірить у краще.