Європейські сантехніки та українська ціна

...Машина була новенька, яскраво-синя, чудернацька, на плазуновому ходу. Конструювали її якісь розумні люди, судячи з білого логотипу латинкою. Колись точнісінько такою я милувався посеред Парижа, сидячи на терасі кафе біля Сен-Жермен де Пре. Там вона працювала тихо й майже непомітно для юрби туристів міняла старі водогонні труби на нові — без ескаватора, без траншеї. Керував нею один оператор близькосхідної зовнішності в так само яскраво-синьому новенькому комбінезоні. Машина напрочуд вправно виймала з батареї за “спиною” нову секцію й під’єднувала її до змії, що вкручувалася під землю. Я чомусь навіть зрадів, коли побачив такого самого термінатора на вулиці Паньківській. Щоправда, в декораціях української столиці міні-танк чомусь видавав значно більше децибелів, мабуть, місцеве пальне йому було не до смаку. Далі сталося те, що мало статися в нашій географії: одна секція не захотіла приєднатися до решти труби, чи то різьбу збили, чи то взагалі калібр не співпав. І тоді кілька мовчазних (!) чоловіків, які, виявляється, не випадково вешталися поруч, згрупувалися навколо агрегата. Один взяв вершляг (тут навіть напрошується, цілком у дусі часу, російське слово “кувалда”) і почав з усім можливим темпераментом адаптувати іноземну техніку до місцевих умов. Решта компетентних колег у кількості дев’ятьох (їй-Богу, порахував) допомагала порадами.

Коли відомі європейці Єфремов, Симоненко та Гриневецький роблять спробу підняти мовне законодавство України до рівня європейських стандартів, вони діють приблизно з такою самою грацією, як одноплеменні сантехніки використовують європейський інструментарій. Начебто комусь незрозуміло, що єдиний зміст їхнього законопроекту — зробити так, щоби по всій території держави Україна можна було б обійтися без української. Не вчити, не знати, не розуміти. Carte blanche, як за Щербицького-Маланчука.

Я міг би тут приєднатися до дискусії, в якій вже висловилися чимало поважних людей.  Ну наприклад: мені не відомі випадки, коли у Львові чи Івано-Франківську хтось не міг би порозумітися великим и могучим, правдивым и свободным. В гіршому випадку посупляться окремі фаріони, та й те не критично. А от спробуйте звернутися до когось українською в Донецьку. Спробуйте знайти в Луганську українську книжку чи журнал. Спробуйте написати заяву до суду в Маріуполі. Ви спробуйте, а я постою поруч із диктофоном. Якщо вже справедливість, то для всіх 67,5% українців, які дев’ять років тому під час перепису населення назвали українську мову рідною, а не лише для лінгвістичних інвалідів, яких від української аж трусить. Звісно, інвалідів треба доглядати: будувати пандуси, ліфти, роздавати безкоштовно візки, дбати про те, щоби їх якось не вразити, — це по-європейськи. Але всю країну завалити протезами — це, даруйте, перформанс!

Якщо вже зачепили Європу, тамтешнє законодавство спрямовано на захист загрожених мов. Усі ці політкоректні реверанси на кшталт дублювання назв вулиць, фіксованих годин на телеканалах і фольклорних гуртків навряд чи щось міняють у загальній мовній картині чи то французької Бретані, чи то британського Велсу. Глобалізація все одно наступає міні-танком, і кількість мовців бретонською, валлійською, гельською невпинно зменшується — десь швидше, десь повільніше. А тепер скажіть: що, російська загрожена в Харкові?

Тимчасом є випадки, коли західні демократії починають поводитися безкомпромісно. Коли французи відчули, що та клята глобалізація надто, як на їхню думку, пожвавилася, вони тупо ввели квоти на трансляцію іноземної — переважно англомовної — музики по радіо й телебаченню, показ чужих фільмів. Вони діють рішуче, не без надмірних проявів галльського темпераменту, але тему не полишають. Стала демократія, крім усього іншого, має ще ті переваги, що в разі кризи здатна функціонувати швидко та ефективно, без зайвих вагань. Сучасна післяфранкістська Іспанія — взірець демократичного вирішення багатьох, у тому числі й мовно-етнічних проблем, проте є межа, за якою дискусії закінчуються, як у стосунках із баскськими терористами. Стаття 3 іспанської конституції констатує, що всі громадяни зобов’язані знати державну мову й мають право нею користуватися. Ну зовсім, як на Донеччині.

Є ще жорсткіші приклади: коли 40 років тому постала реальна загроза розпаду Канади з боку провінції Квебек, де місцеві франкофони почувалися дискримінованими під навалою англійської (не лише у власній країні, адже за парканом Сполучені Штати), було вжито надзвичайно жорстких заходів. Зокрема, французька визнавалася єдиною офіційною та обов’язковою до вивчення. При цьому видаються англомовні газети, працюють телеканали, радіостанції, театри, університет, але на статус французької, якою розмовляють 80% мешканців, ніхто не зазіхає. Якби не це, через покоління квебекці навряд чи проголосували б за те, щоби залишитися в складі конфедерації. Тобто навіть так: коли постає конфлікт між правами та життєвими інтересами держави, вибір робиться — десь делікатніше, десь грубіше — на користь інтересів.

Протилежні, так би мовити, євразійські підходи теж існують. Хтось знає, що діється з мокшанською та ерзянською мовами — між іншим, офіційними, поряд із російською, в республіці Мордовії? Як почувається марійська в республіці Марій-Ел, башкирська в Башкортостані, що там із ненецькою, карельською, комі, хантийською, юкагирською, вепською? Ні, їх не пригнічують спеціально, навіть якось підтримують. Але чи є в когось сумніви, що вони доживають останні роки? Може, десь у резервації залишиться пара-трійка автохтонів. Шкода. Заради справедливості слід сказати, що те саме відбувається з австралійськими аборигенами, індіанцями Південної Америки, китайськими манчжурами. Цивілізація безжальна, але культура (а це не повні синоніми) має їй протистояти. Для цього існують тонкі механізми, які за бажання спрацьовують...

Кажу ж, я міг би ще довго на цю тему дискутувати. Міг би, але нащо? З ким, із цими сантехніками? Там, де потрібні тонкі налаштування, вони звикли працювати кувалдою. Мене просто не почують: грюкіт заважає. Тому спробуймо докричатися про доцільність.

Вони що, ідіоти чи самогубці? Хіба вони не розуміють небезпеки джина, якого нарешті, після довгих погроз таки випустили з пляшки? Вони, мабуть, щиро перекона­­ні, що скрізь і завжди всі справи робляться тільки так, як робилися в бурхливі дев’яності в рідній Макіївці — хто кого, на характер, на слабó. Віддалений горизонт подій їм неприступний внаслідок специфічного астигматизму.

Припустімо на хвильку, що проблема російської мови існує для якоїсь частини виборців Партії регіонів у Донецькій області чи в Криму. Послали після відставки підполковника Радянської армії на постійне проживання на теплий, як вважалося, Південь. Підручників нема (принаймні підручників української мови як іноземної для дорослих) або майже нема, вчитися нема де або майже нема, бажання нема та й потреби за великим рахунком теж довгий час не було. Припустімо, регіонали прагнуть “почути” цього виборця. Чому ж тоді не формалізувати певні мовні гарантії на рівні кількох регіонів, звісно за умови, що чужі права там теж поважатимуть? Адже заганяти у фольклорно-патріархальну резервацію всю країну від Дністра до Сіверського Донця — така вправа може виявитися не зовсім безкарною.

Не відразу, зовсім не відразу, а за півроку-рік після прийняття закону, коли остаточно з’ясується, що “євразіація” плюс “общероссийский” ринок із телебаченням, радіо, книжковою торгівлею, пресою, концертними майданчиками остаточно перетворять україномовних українців на персонажів бантустана, важко буде виміряти у фізичних одиницях потенціал спротиву. За часом це якраз має збігтися з усвідомленням широкими масами того факту, що “покращення життя вже сьогодні” не відбудеться.

Друга ж симпатична подробиця полягає в тому, що нинішня влада, в якої від самого початку спостерігався суттєвий брак легітимності, невдовзі матиме подальші проблеми із суверенітетом з боку сусіда. Не тому навіть, що сусід злий чи поганий, а тому, що це його природа, як природа вужа харчуватися жабами. Поки не пізно, хай наші вожді довідаються в пана Лукашенка, чи не кусає він собі нині лікті. Півтора десятиліття тому, коли бацька серйозно сподівався стати наступним президентом відновленого СРСР, він увімкнув на повну процес дебілорусизації, довівши кількість білоруських шкіл до жалюгідних 20%. Аргументи були бронебійні: “Білоруською не можна висловити нічого великого”. Тепер, коли шанси на московський престол дорівнюють нулю, а тиск зі Сходу вже вилився на російські телеканали, президент раптом згадав рідну мову: 4 вересня вперше за 16 років звернувся нею до співвітчизників, та чи не запізно?

На кого сподіваються спертися перед зовнішнім тиском наші сантехніки, якщо розмивання ідентичності за відсутності ключового чинника відбуватиметься стрімко? На гнучке чиновництво? Дезорієнтовані спецслужби? “Своїх” бізнесменів? Еге ж.

Кажуть, інколи брак інтелекту заміняє інстинкт самозбереження. Хай би вже ввімкнули, чи що...

Юрій МАКАРОВ