Ілюзія Галичини

Пару тижнів тому мені пощастило їхати маршрутним автобусом між двома населеними пунктами Львівської області. Тобто, їхав-то він між двома, але по дорозі заїжджаючи в кожне село і містечко, так що вміст пасажирського салону постійно змінювався. В поведінці та розмовах цих людей колоритно проступав світогляд галицької провінції — і треба сказати, що він добряче відрізнявся від того, який у нас в Києві та Центральній Україні приписується галичанам.

Слід розуміти, що суспільство Галичини поділене на (умовно кажучт) “інтелектуалів” та всіх інших, при чому особливість цього регіону — в тому, що “інтелектуалів” тут відносно більше, ніж в інших регіонах. Не йдеться навіть про професію — десь і бібліотекар чи вчитель може бути інтелектуально нерозвинутою особистістю, а десь і сантехнік — цілком навіть “інтелектуал” (беру в лапки, оскільки окреслення доволі умовне). Так от: проблемою Галичини є те, що вона не відчуває себе можливою без України загалом (чи принаймні — Києва), але Україна ніколи не буде такою, якою мала б бути в очах відносно “інтелектуальної” частини галицького суспільства.

Припустімо, що на початку 1990-х у Галичини був шанс — цей шанс окрема галицька держава. Не справа в тому, що серед галичан не було совка, корупції і всього такого — було і є, так само як і в кожному іншому регіоні України, а то й ще гірше. Просто будучи сама по собі Галичина — як територія етнічно та світоглядно доволі однорідна — могла б просто перехворіти своїми “дитячими хворобами” і розвиватися далі. Себто, першим ділом там поскидали б окупаційні пам'ятники, поставили пам'ятники своїм героям, поназивали на їх честь вулиці, скрізь запровадили б свою мову і заборонили б окупаційну. Перші роки всі б ніби заспокоїлись. А потім би почався неминучий процес розподілу суспільства: свої “ліві” і “праві”, ліберали і консерватори, почалася б критика єдиноправильної історико-ідеологічної картини, світоглядна та політична боротьба — в результаті якої держава мала б змогу рухатися вперед. Як Словаччина якась чи то Македонія.

Проблема в тому, що жодної “своєї” мови чи “своїх” героїв у Галичини нема. Є українська мова і герої, що ставили своєю метою незалежність України. І на Збручі ця справа не зупиняється, а мусить (на думку тих таки галицьких “інтелектуалів”) рухатися далі — а далі вона чомусь не рухається, точніше — рухається дуже частково.

Чому не рухається? Скажімо, тому, що якщо в передвоєнній Галичині українська мова була невід'ємною ознакою української етнічної свідомості (польськомовний в побуті українець автоматично переставав бути українцем в очах громади), то в Наддніпрянщині українська сприймалась як мова села, а перехід вчорашніх селян в місті на російську сприймався за цілком логічний розвиток особистості. А герої — точніше найбільш актуальні з них, члени ОУН та солдати УПА — не сприймаються однозначно навіть на Волині, а членство в ОУН далеко не в кожній родині і не в кожному селі було буденним явищем.

Відповідно спроби “відформатувати” Україну по-галицьки в більшості випадків призводять до відторгнення з боку негаличан, а галичани ще більше консервуються у своїй фортеці. Жодного “бродіння” в самій Галичині бути не може. Як?! Та тут же вороги навкруги! Сьогодні вони притісняють українську в Харкові — завтра заборонять солов'їну в Коломиї! Сумніватися в героїчності наших героїв можуть лише зрадники, що запродалися русифікаторам! Голосуйте за ідейних нащадків Бандери — інакше України не буде!!!

Звісно, окремі успіхи в поширенні галицького світогляду є — бо є певні суспільні групи, засадничо до них схильні. Скажімо “праві” футбольні фанати. Навіть якщо вони з Донецька — треба ж їм на виїзді до Росії лякати тамтешніх фанатів своїми грізними героями. Бандера (круто звучить!) і Дивізія СС “Галичина” (теж круто!) доволі навіть до цього підходять.

А от накинути всій Україні світогляд, який плекають зараз галицькі “інтелектуали” — не вдасться. Я кажу про “інтелектуалів”, а не про галичан загалом — бо більшості мешканців краю цей самий світогляд притаманний доволі умовно: варто хоча б зайти у “Вконтакте” і подивитися, якою мовою пишуть статуси та слухають музику підлітки Калуша чи Чорткова.

Галичина свідомо замкнулася у ролі всеукраїнського бандерівця, точно так само, як Донбас — у ролі всеукраїнського більшовика. При чому це саме ролі, не справжня суть цих регіонів — навряд чи більшість галичан хотіла б заборони того самого “Вконтакте” і російських серіалів, як і більшість донбасян навряд чи відмовилася б від супермаркетів та інших переваг ринкової економіки. Просто такі вже нас правила гри: роль ідеологічних полюсів приймають не верстви одного суспільства, а різні регіони. І така картина консервує суспільство кожного з таких регіонів, унеможливлює всередині нього діалог — і фактично грає на руку нинішній політичній системі. Умовним “правим” не потрібно адаптувати свою ідеологію під Схід — вони збиратимуть голоси на старій-добрій націоналістичній риториці на Заході. А умовні “ліві” так само проходитимуть до влади завдяки проросійсько-совковій тріскотні на Сході, абсолютно не дбаючи про голоси західняків.

Як це змінити? Ця стаття — про Галичину, а я — не галичанин. Тому я не радитиму, а просто коротко скажу, чого мені бракує в галицьких “інтелектуалах”. Бракує масштабності і відповідальності. Масштабності — щоб піднятися над підлітково-містечковими стереотипами, зрозуміти місце Галичини в Україні, місце України в Європі. Зрозуміти, що на самих лише легендах про святого Бандеру та сотні тисяч років розвитку української мови — державу не збудуєш, тим більш державу європейську. Відповідальності — для того, щоб сформулювати новий шлях розвитку України, в якому Галичина могла б виступити як джерело національного прогресу, а не заповідника ідеологічних концепцій 1930-х років. Бо вже скоро рештки унікальності Галичини безславно розчиняться в загальноукраїнському постсовковому болоті, болоті апатії і корупції. Звісно, запобігти цьому значно важче, ніж до останнього триматися за ілюзії...

Павло ЗУБ’ЮК