З Путіним Україна має майбутнє

Невиразна політика “помаранчевої” влади відверто втомила західні країни. До того ж перемога Медведєва на останніх президентських виборах в Росії заспокоїла передові демократії: там народилися надії на природні, еволюційні зміни в “постпутінській” державі.

Як не згадати в цьому контексті слова колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера про те, що варто відкласти членство України в НАТО, щоб “не заважати розвитку демократії в Росії”.

Обрання демократа Барака Обами новим президентом США і впровадження у міжнародній політиці нового терміну — “перезавантаження” — поховали будь-які сподівання про підтримку Америкою молодої української демократії в разі російської експансії.

Між США і РФ з’явилось взаєморозуміння. Два молодих президенти навіть зробили 1 квітня 2009 року в Лондоні Спільну заяву за підсумками зустрічі. Там, зокрема, було сказано: “Ми домовилися працювати на двосторонній основі і в рамках міжнародних форумів над врегулюванням регіональних конфліктів”.

Якщо перекладати з дипломатичної мови — це означало готовність американського керівництва не створювати зайвої конкуренції в регіонах, що належать до сфер “російських національних інтересів”.

Яскравим підтвердженням цьому було “незапрошення” України на ювілейний саміт НАТО, що проходив 3-4 квітня того ж року. Тобто Україну були готові віддати на розтерзання задля задоволення Росії та “плідної співпраці” з нею.

Втім, нещодавня кадрова кремлівська рокіровка, здається, отверезила західні інтелектуальні та політичні кола.

Керівники відомої правозахисної організації Freedom House Девід Крамер і Крістофер Уолкер на цьому тижні в колонці The Wall Street Journal висловили думку, що майже вирішене питання про повернення Путіна на посаду президента дозволяє позбутися ілюзії щодо російських реформ і модернізації, які нібито почалися під час президентства Медведєва.

Ці події дають можливість американським і європейським політикам побачити Росію такою, якою вона є насправді.

А для України — чим швидше Вашингтон і Брюссель змиряться з перспективою перебування при владі Путіна і переглянуть свою зовнішню політику — тим краще.

Західні експерти закликають свої держави до відкритої підтримки демократій центральної і східної Європи, які були принесені в жертву заради хороших відносин з Москвою. І це не може не вселяти надію.

Про критичну переоцінку так званого “перезавантаження” свідчить минулорічна праця “Наступне десятиліття” (The Next Decade) одного із яскравих аналітиків, засновника розвідувальної корпорації STRATFOR Джорджа Фрідмана. Він пише, що США варто провести перегрупування друзів і ворогів в Євразії.

Особливо він каже про небезпеку відродження Росії, яка має свої інтереси на заході.

Москва потребує технологій, які є в Німеччини, а остання — ресурсів. Дружба цих двох країн віддаляє німців від Америки. Тому американська дипломатія повинна блокувати німецько-російське зближення. І в цьому процесі їй допоможе розвиток стосунків з Польщею, яка є географічним “розвідним ключем” для союзу Німеччини і Росії.

Подібна скептичність по відношенню до Росії дає Україні шанс знову привернути до себе увагу і, таким чином, послабити вплив та глибину втручання у внутрішні справи сусідньої держави.

Не можна стверджувати, що це гарантуватиме нам вступ до євроатлантичних інституцій, проте ми позбавимося і ігнорування.

Зовнішній збіг обставин зможе підняти геополітичну вагу України (що не буде досягненням українського МЗС).

Але тут варто вітчизняним керманичам дотримуватися золотого правила: не нашкодити своєї часом неадекватною ініціативністю.

Микола МАЛУХА