Скалярна України

Суперечок на цю тему вистачає, проте бодай якихось пропозицій щодо втілення такої плідної ідеї ще жодного разу не почув (може, проґавив?).

Для початку — в плані теоретико-юридичному, не кажучи вже про організаційний бік цієї непростої задачки.

Не дочекаєтесь

Між тим наявність у складі України Києва, Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, а також Донецької та Луганської областей зафіксована її Конституцією (ст. 133). Стаття ж 157-ма однозначно виключає можливість змінити Основний Закон, “якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України”. Тобто в цьому разі навіть референдум не допоможе.

…До речі, не варто ігнорувати й першу половину наведеної формули: моїм (і не лише моїм — нас таких у Донбасі дуже багато) невід’ємним правом — і свободою! — є право бути громадянином України. І жити при цьому там, де мені подобається, а саме в Донбасі. За всієї поваги до решти суб’єктів адміністративно-територіального устрою країни. Але то так, між іншим…

Ну, гаразд. Наш Конституційний Суд останнім часом демонструє таку гнучкість, що навіть залізобетонна непорушність 157-ї статті вже не здається аж такою нездоланною перешкодою на шляху “хірургів”. Припустимо, чинній владі вдасться продемонструвати належну… переконливість. А далі що? Варіант Андруховича апріорі передбачає попередню перемогу в Україні демократичних сил (авторитарному режиму байдуже, хто і як голосуватиме в Донбасі чи будь-де). Отже, без загальнонаціонального референдуму в такому доленосному питанні не обійтися. В такому разі, як сформулюємо запитання бюлетеня?

Письменник вільний говорити про “неправильний” електорат в не зрозумілих йому регіонах; політикам же доведеться підшукувати більш пристойні аргументи. Навіть не знаю, що б такого можна було вигадати… Коротше кажучи, результат плебісциту можна спрогнозувати вже сьогодні. Причому найбільшим сюрпризом для пана Юрія стане голосування в Донбасі. З двох причин. По-перше, населення краю відокремлення не хоче. По-друге, цього не захоче місцева “еліта”. Що не менш важливо.

Про особливості “донбаського характеру” трохи нижче; тут — про настрої керманичів. Справді, певну частину населення останні змогли переконати, буцімто “ми їх, “західняків”, годуємо”. Натомість у них самих жодних ілюзій щодо цього бути не може. Достатньо сказати, що Пенсійний фонд Луганщини за рахунок місцевих ресурсів наповнюється рівно наполовину. Показник, який промовисто відображає економічну ситуацію в регіоні: стягувати належні платежі до ПФ просто немає з кого. Окрім Києва.

Стан комунального господарства регіону характеризується ще коротше — словом “Алчевськ”. Власне, Алчевськ — зусиллями всієї України — взимку 2006-го врятувати вдалося. Та в сотнях шахтарських містечок від того не полегшало. То що умовного Тихонова звабить перспектива замість того, щоб лаяти непоступливий Київ і “пиляти” дотації з державного бюджету, брати відповідальність на себе й засукати рукави? Не дочекаєтесь!

Підступний прийменник

Можна потеоретизувати на предмет поділу спільного майна, розірваних зв’язків — економічних, духовних, родинних; не зайвим буде згадати міжнародний аспект проблеми (кинута напризволяще територія розміром з невеличку європейську країну із 7-мільйонним населенням — це, знаєте…). Та, як я розумію, експертів більше турбує варіант прямо протилежний: Донбас сам захоче відокремитися. Відповідаю: цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи. Про Крим нічого не скажу (крім того, що там давно вже накопичилася критична маса татар, з якими навіть макіївський Вася Джарти не ризикує вступати в конфронтацію), а в Донбасі недоумків, готових піти, м’яко кажучи, на необачні кроки заради геть нікому не зрозумілої регіональної самостійності не набереться й на повноцінну мотострілецьку роту. Та й “настоящих буйных”, ладних очолити сепаратистський рух, тут завжди було замало, і в середньотерміновій перспективі вони не з’являться.

Власне, це — найважливіший момент. Зрозуміло, донецьким (тобто відомому кримінально-політичному угрупованню) вигідний міф про якийсь особливий характер населення Донбасу; “братам” на північному сході приємно вже другий десяток років поспіль очікувати на розпад України, який от-от відбудеться. (Чи не час протиставити цій дурні власний міф: про неподільну Україну від Сяну до Волги?!) Але в цьому разі йдеться про реалії, які чомусь не хочуть помічати ні російські шовіністи, ні “рідні” націонал-ліберали.

Донбас історично, етнічно, ментально і як завгодно ще — територія українська. Сергія Грабовського хтось надурив байкою про “розмовний зворот”, начебто популярний у нас: “Я поехал НА Украину”. Донбасівець, незалежно від етнічної орієнтації, збираючись кудись у межах України, завжди скаже конкретно: “Їду до Львова (Вапнярки, Конотопа)”. В крайньому разі уточнить, у якій області знаходиться та Вапнярка. Мало того. Навіть професійні борці з українським націоналізмом давно привчилися вимовляти не НА, а В Україну. Хто не вірить, почитайте хоча б інтерв’ю з головою Луганської облради, розміщені на офіційному її сайті. Заразом довідаєтеся про його щиру любов до Москви…

І ще про прийменник “НА”. В Маріуполі (правда, тоді це був ще Жданов) мені доводилося чути про себе: “З Донбасу приїхав”; коли збирався додому, казали: “Повертається НА Донбас”. Як казав Козьма Прутков: “У всіх частинах земної кулі є власні, навіть іноді вельми цікаві, інші частині”. Свої “інші частини” є й у Донбасу. Треба лише уважніше придивитися, а придивившись, зробити висновки. Політичні зокрема.

“Да, скифы мы!..”

Визначальною рисою середньостатистичного мешканця Донбасу, на мій погляд, є його номадський характер. Це такий собі модерний кочовик: якщо класичні номади — половці, монголи — кочували родами та племенами, то на шахти й металургійні заводи люди приїжджали переважно в індивідуальному порядку. Російський філософ Сєрґєй Булгаков у своєму щоденнику, із посиланням на якогось “совісного батюшку з чорноземного повіту”, розповів, як це відбувалося на початку ХХ століття:

“Провідниками вищої освіти є шахтарі, а в шахти (Південної Росії) прямують на заробітки (які витрачаються потім на сільське франтівство) вже з п’ятнадцятирічного віку. Перед спуском в шахту, картинно розповідав мені батюшка, разом із сорочкою зривається й кидається на землю хрест, і без хреста вже повертається молодь на батьківщину. Розповідав про хуліганські витівки в церкві, про зле блюзнірство, багато про що тривожне і сумне...”

Впізнаю земляків. У травні 1975-го нашу команду з 90 призовників везли в ізольованому вагоні з Донецька до Одеси. Само собою, весь вагон, окрім супроводжуючого офіцера та буквально ще двох-трьох юнаків, надерся до поросячого виску і десь після Миколаєва почали рвати на собі одяг. Я про цю традицію й раніше чув від старших друзів, а тут на власні очі побачив. Бідний офіцерик отетерів; здавалося, натовп став абсолютно некерованим. Від товарної станції до частини треба було пройти кількасот метрів, і одесити від нас шарахалися, як від диких звірів. Та варто було зачинитися за цією зграєю воротам й загриміти залізом командирського голосу якому-то очкарику-капітану, як зграя миттєво перетворилася на сумирне овече стадо, тихе й слухняне до відрази. Починалася нова реальність, і в ній кожен знову відчув свою самотність і абсолютну незахищеність…

До чого це? А до того, що атомізація суспільства, якої так старанно домагаються тоталітарні режими, в Донбасі здійснювалася майже автоматично. Є спокуса порівняти такий спосіб залюднення Дикого поля із тим, як це відбувалося в Америці. Але до Америки їхали, серед інших, звичайно, консорції, що вже склалися. Англійські пуритани наприклад, з готовою ідеологією, з власним стереотипом поведінки. У Донбасі ж селюка, який разом із хрестом позбувався й підтримки і своєї громади, і свого Бога, зустрічала одна-єдина так звана консорція, сформована на найвищому державному рівні, — НАЧАЛЬСТВО.

Ні, брешу. Є ще одна згуртована й популярна в регіоні сила — кримінал. Криміналу двічі вдавалося перемогти в Донбасі й зробити його своїм базовим регіоном. Точніше, так: 1917-го кримінальники перемогли, вступивши в симбіоз із політичними балакунами з РСДРП(б). Такий симбіоз нічого путнього породити не міг, і правляча партія в рекордно-короткі історичні терміни деградувала до симоненкової КПУ. А новий уже кримінал згуртувався під біло-блакитними знаменами з двічі не засудженим “проФФесором” на чолі. Важливий момент: ще 1999-го Януковичу доводилося вдаватися до надзусиль, щоби його патрон Кучма на кілька процентів випередив у Донецькій області головного комуніста країни (на Луганщині Симоненко тоді набрав щось за 70%). Уже за п’ять років Петро Миколайович у Донбасі взагалі перестав котируватися.

Вичерпність атома

З погляду класичної соціології, це надто швидка зміна електоральних настроїв. Але якщо згадати, в чиїх саме руках опинилися найбільші промислові підприємства Донбасу (де працює отой самий середньостатистичний мешканець краю) внаслідок кучмівської приватизації, і все відразу стає на свої місця. Велике підприємство за своєю природою вимагає суворої виробничої дисципліни. Виробництво соціалістичне — ще й дисципліни політичної. Цехова система дозволяє гранично просто політичні настрої контролювати. Зокрема, під час формування виборчих комісій. Ну, і так далі. Атомізоване суспільство не здатне проконтролювати навіть власний вибір, і це вже класика.

От із цього погляду тепер і варто розглядати проблему. Немає двох різноспрямованих Україн. Маємо плавний перехід від територій зі структурованим (відносно) громадянським суспільством зі сталими національними традиціями (на Заході) — до місцевостей з аморфним населенням, яке свою національну належність ставить далеко не на перше місце. Тут напрошується аналогія: в Галичині маємо напружене векторне поле масиву з “кристалічною” структурою; просуваючись на Схід, національний та політичний вектор свою напругу втрачають, і на Сході масив населення в цьому сенсі стає величиною практично скалярною.

Якщо навчитися вимірювати цей вектор, розвиток подій за тих чи тих змін можна буде прогнозувати з математичною точністю. Власне, й не маючи цього інструмента, просто на основі цієї гіпотези і за власними відчуттями автор цих рядків під час Помаранчевої революції достатньо впевнено спрогнозував, що на цілісності України (і його власного шкірного покриву) спроби переляканих кучмістів розбудувати вікопомний ПіСУАР не позначаться жодним чином. Причина: зрушити суспільство з нульовим вектором до відстоювання будь-яких цінностей, якщо вони виломлюються за межі уявлень про ковбасу по 2.20 — справа геть безнадійна. І боятися, що нинішня “еліта” захоче переформатувати донбасівців на росіян, приміром, теж не варто. Режими, такі як нинішній “донецькій”, рефлекторно завжди прагнуть геть протилежного: перетворити соціум, що довкола них, на зденаціоналізовану скалярну масу.

В Донбасі вони так успішно з цим упоралися, що будь-які проросійські організації вже від моменту утворення скочуються на маргінес. Судячи з усього, з появою в Криму мого земляка Джарти на тамтешніх “русофілів” чекає така сама доля. І практично з тої самої причини, що в Донбасі: номадський характер населення.

Чи зможуть ці хлопці скаляризувати цілу Україну? Навряд чи. Але спробують (уже почали). І ось це є реальною небезпекою. У всякому разі реальнішою, ніж розкол.

Для початку — в плані теоретико-юридичному, не кажучи вже про організаційний бік цієї непростої задачки.

Не дочекаєтесь

Між тим наявність у складі України Києва, Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, а також Донецької та Луганської областей зафіксована її Конституцією (ст. 133). Стаття ж 157-ма однозначно виключає можливість змінити Основний Закон, “якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України”. Тобто в цьому разі навіть референдум не допоможе.

…До речі, не варто ігнорувати й першу половину наведеної формули: моїм (і не лише моїм — нас таких у Донбасі дуже багато) невід’ємним правом — і свободою! — є право бути громадянином України. І жити при цьому там, де мені подобається, а саме в Донбасі. За всієї поваги до решти суб’єктів адміністративно-територіального устрою країни. Але то так, між іншим…

Ну, гаразд. Наш Конституційний Суд останнім часом демонструє таку гнучкість, що навіть залізобетонна непорушність 157-ї статті вже не здається аж такою нездоланною перешкодою на шляху “хірургів”. Припустимо, чинній владі вдасться продемонструвати належну… переконливість. А далі що? Варіант Андруховича апріорі передбачає попередню перемогу в Україні демократичних сил (авторитарному режиму байдуже, хто і як голосуватиме в Донбасі чи будь-де). Отже, без загальнонаціонального референдуму в такому доленосному питанні не обійтися. В такому разі, як сформулюємо запитання бюлетеня?

Письменник вільний говорити про “неправильний” електорат в не зрозумілих йому регіонах; політикам же доведеться підшукувати більш пристойні аргументи. Навіть не знаю, що б такого можна було вигадати… Коротше кажучи, результат плебісциту можна спрогнозувати вже сьогодні. Причому найбільшим сюрпризом для пана Юрія стане голосування в Донбасі. З двох причин. По-перше, населення краю відокремлення не хоче. По-друге, цього не захоче місцева “еліта”. Що не менш важливо.

Про особливості “донбаського характеру” трохи нижче; тут — про настрої керманичів. Справді, певну частину населення останні змогли переконати, буцімто “ми їх, “західняків”, годуємо”. Натомість у них самих жодних ілюзій щодо цього бути не може. Достатньо сказати, що Пенсійний фонд Луганщини за рахунок місцевих ресурсів наповнюється рівно наполовину. Показник, який промовисто відображає економічну ситуацію в регіоні: стягувати належні платежі до ПФ просто немає з кого. Окрім Києва.

Стан комунального господарства регіону характеризується ще коротше — словом “Алчевськ”. Власне, Алчевськ — зусиллями всієї України — взимку 2006-го врятувати вдалося. Та в сотнях шахтарських містечок від того не полегшало. То що умовного Тихонова звабить перспектива замість того, щоб лаяти непоступливий Київ і “пиляти” дотації з державного бюджету, брати відповідальність на себе й засукати рукави? Не дочекаєтесь!

Підступний прийменник

Можна потеоретизувати на предмет поділу спільного майна, розірваних зв’язків — економічних, духовних, родинних; не зайвим буде згадати міжнародний аспект проблеми (кинута напризволяще територія розміром з невеличку європейську країну із 7-мільйонним населенням — це, знаєте…). Та, як я розумію, експертів більше турбує варіант прямо протилежний: Донбас сам захоче відокремитися. Відповідаю: цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи. Про Крим нічого не скажу (крім того, що там давно вже накопичилася критична маса татар, з якими навіть макіївський Вася Джарти не ризикує вступати в конфронтацію), а в Донбасі недоумків, готових піти, м’яко кажучи, на необачні кроки заради геть нікому не зрозумілої регіональної самостійності не набереться й на повноцінну мотострілецьку роту. Та й “настоящих буйных”, ладних очолити сепаратистський рух, тут завжди було замало, і в середньотерміновій перспективі вони не з’являться.

Власне, це — найважливіший момент. Зрозуміло, донецьким (тобто відомому кримінально-політичному угрупованню) вигідний міф про якийсь особливий характер населення Донбасу; “братам” на північному сході приємно вже другий десяток років поспіль очікувати на розпад України, який от-от відбудеться. (Чи не час протиставити цій дурні власний міф: про неподільну Україну від Сяну до Волги?!) Але в цьому разі йдеться про реалії, які чомусь не хочуть помічати ні російські шовіністи, ні “рідні” націонал-ліберали.

Донбас історично, етнічно, ментально і як завгодно ще — територія українська. Сергія Грабовського хтось надурив байкою про “розмовний зворот”, начебто популярний у нас: “Я поехал НА Украину”. Донбасівець, незалежно від етнічної орієнтації, збираючись кудись у межах України, завжди скаже конкретно: “Їду до Львова (Вапнярки, Конотопа)”. В крайньому разі уточнить, у якій області знаходиться та Вапнярка. Мало того. Навіть професійні борці з українським націоналізмом давно привчилися вимовляти не НА, а В Україну. Хто не вірить, почитайте хоча б інтерв’ю з головою Луганської облради, розміщені на офіційному її сайті. Заразом довідаєтеся про його щиру любов до Москви…

І ще про прийменник “НА”. В Маріуполі (правда, тоді це був ще Жданов) мені доводилося чути про себе: “З Донбасу приїхав”; коли збирався додому, казали: “Повертається НА Донбас”. Як казав Козьма Прутков: “У всіх частинах земної кулі є власні, навіть іноді вельми цікаві, інші частині”. Свої “інші частини” є й у Донбасу. Треба лише уважніше придивитися, а придивившись, зробити висновки. Політичні зокрема.

“Да, скифы мы!..”

Визначальною рисою середньостатистичного мешканця Донбасу, на мій погляд, є його номадський характер. Це такий собі модерний кочовик: якщо класичні номади — половці, монголи — кочували родами та племенами, то на шахти й металургійні заводи люди приїжджали переважно в індивідуальному порядку. Російський філософ Сєрґєй Булгаков у своєму щоденнику, із посиланням на якогось “совісного батюшку з чорноземного повіту”, розповів, як це відбувалося на початку ХХ століття:

“Провідниками вищої освіти є шахтарі, а в шахти (Південної Росії) прямують на заробітки (які витрачаються потім на сільське франтівство) вже з п’ятнадцятирічного віку. Перед спуском в шахту, картинно розповідав мені батюшка, разом із сорочкою зривається й кидається на землю хрест, і без хреста вже повертається молодь на батьківщину. Розповідав про хуліганські витівки в церкві, про зле блюзнірство, багато про що тривожне і сумне...”
Впізнаю земляків. У травні 1975-го нашу команду з 90 призовників везли в ізольованому вагоні з Донецька до Одеси. Само собою, весь вагон, окрім супроводжуючого офіцера та буквально ще двох-трьох юнаків, надерся до поросячого виску і десь після Миколаєва почали рвати на собі одяг. Я про цю традицію й раніше чув від старших друзів, а тут на власні очі побачив. Бідний офіцерик отетерів; здавалося, натовп став абсолютно некерованим. Від товарної станції до частини треба було пройти кількасот метрів, і одесити від нас шарахалися, як від диких звірів. Та варто було зачинитися за цією зграєю воротам й загриміти залізом командирського голосу якому-то очкарику-капітану, як зграя миттєво перетворилася на сумирне овече стадо, тихе й слухняне до відрази. Починалася нова реальність, і в ній кожен знову відчув свою самотність і абсолютну незахищеність…

До чого це? А до того, що атомізація суспільства, якої так старанно домагаються тоталітарні режими, в Донбасі здійснювалася майже автоматично. Є спокуса порівняти такий спосіб залюднення Дикого поля із тим, як це відбувалося в Америці. Але до Америки їхали, серед інших, звичайно, консорції, що вже склалися. Англійські пуритани наприклад, з готовою ідеологією, з власним стереотипом поведінки. У Донбасі ж селюка, який разом із хрестом позбувався й підтримки і своєї громади, і свого Бога, зустрічала одна-єдина так звана консорція, сформована на найвищому державному рівні, — НАЧАЛЬСТВО.

Ні, брешу. Є ще одна згуртована й популярна в регіоні сила — кримінал. Криміналу двічі вдавалося перемогти в Донбасі й зробити його своїм базовим регіоном. Точніше, так: 1917-го кримінальники перемогли, вступивши в симбіоз із політичними балакунами з РСДРП(б). Такий симбіоз нічого путнього породити не міг, і правляча партія в рекордно-короткі історичні терміни деградувала до симоненкової КПУ. А новий уже кримінал згуртувався під біло-блакитними знаменами з двічі не засудженим “проФФесором” на чолі. Важливий момент: ще 1999-го Януковичу доводилося вдаватися до надзусиль, щоби його патрон Кучма на кілька процентів випередив у Донецькій області головного комуніста країни (на Луганщині Симоненко тоді набрав щось за 70%). Уже за п’ять років Петро Миколайович у Донбасі взагалі перестав котируватися.

Вичерпність атома

З погляду класичної соціології, це надто швидка зміна електоральних настроїв. Але якщо згадати, в чиїх саме руках опинилися найбільші промислові підприємства Донбасу (де працює отой самий середньостатистичний мешканець краю) внаслідок кучмівської приватизації, і все відразу стає на свої місця. Велике підприємство за своєю природою вимагає суворої виробничої дисципліни. Виробництво соціалістичне — ще й дисципліни політичної. Цехова система дозволяє гранично просто політичні настрої контролювати. Зокрема, під час формування виборчих комісій. Ну, і так далі. Атомізоване суспільство не здатне проконтролювати навіть власний вибір, і це вже класика.

От із цього погляду тепер і варто розглядати проблему. Немає двох різноспрямованих Україн. Маємо плавний перехід від територій зі структурованим (відносно) громадянським суспільством зі сталими національними традиціями (на Заході) — до місцевостей з аморфним населенням, яке свою національну належність ставить далеко не на перше місце. Тут напрошується аналогія: в Галичині маємо напружене векторне поле масиву з “кристалічною” структурою; просуваючись на Схід, національний та політичний вектор свою напругу втрачають, і на Сході масив населення в цьому сенсі стає величиною практично скалярною.

Якщо навчитися вимірювати цей вектор, розвиток подій за тих чи тих змін можна буде прогнозувати з математичною точністю. Власне, й не маючи цього інструмента, просто на основі цієї гіпотези і за власними відчуттями автор цих рядків під час Помаранчевої революції достатньо впевнено спрогнозував, що на цілісності України (і його власного шкірного покриву) спроби переляканих кучмістів розбудувати вікопомний ПіСУАР не позначаться жодним чином. Причина: зрушити суспільство з нульовим вектором до відстоювання будь-яких цінностей, якщо вони виломлюються за межі уявлень про ковбасу по 2.20 — справа геть безнадійна. І боятися, що нинішня “еліта” захоче переформатувати донбасівців на росіян, приміром, теж не варто. Режими, такі як нинішній “донецькій”, рефлекторно завжди прагнуть геть протилежного: перетворити соціум, що довкола них, на зденаціоналізовану скалярну масу.

В Донбасі вони так успішно з цим упоралися, що будь-які проросійські організації вже від моменту утворення скочуються на маргінес. Судячи з усього, з появою в Криму мого земляка Джарти на тамтешніх “русофілів” чекає така сама доля. І практично з тої самої причини, що в Донбасі: номадський характер населення.

Чи зможуть ці хлопці скаляризувати цілу Україну? Навряд чи. Але спробують (уже почали). І ось це є реальною небезпекою. У всякому разі реальнішою, ніж розкол.

Михайло БУБЛИК