І робить це не вперше. Колись, за давніх часів молодому тоді ще інженеру людських душ не сподобався Київ — мовляв, надто чужий, і взагалі якийсь азіатський. Про що він і розповів на шпальтах журналу “Критика” в 2000 році. Як на українського письменника це смілива заява — як правило, у нас в країні так не прийнято. Зрозуміло, що просто так пройти повз колегу по цеху не могли, і він добряче отримав на горіхи від Оксани Забужко, мовляв, і сам не розуміє, що пише, і як справжній нарцис всього лишень намагається привернути до себе увагу, а повинен думати про роль Києва в збереженні єдності нації.
Між тим, критикувати вподобання письменників справа невдячна. Тим паче, що у нас вільна країна і письменник вправі писати, що йому заманеться. Головне, щоб добре було написано, а добре, мудре і вічне якось не надто нав'язливо потрапляло в голови вдячних читачів. Окрім того, що ж то за письменник, який не мріє привернути до себе увагу? Якщо таке десь і трапляється, то скоріше треба думати про те, як знайти собі інше ремесло...
Андруховичу про таке думати, звісно, не варто, увагу привернути він уміє, щоправда, для цього в Україні часто всього лишень треба сказати вголос те, про що багато хто думає. Треба вміти прислухатися до голосів і фантазій пересічного українця.
І в 2010-му пан Юрій таки щось почув. І розказав про свою чергову політичну фантазію: мовляв, якщо колись до влади знову прийдуть “помаранчеві”, що у ті часи виглядало нереальним, то треба дати можливість Криму і Донбасу подумати, чи не відділитися їм від України, а то і ментальність не та, і мова, і всілякі звички та традиції.
Зрозуміло, що цей виступ метра сподобався українській громадськості ще менше. І він довго вимушений був пояснювати, що насправді ніякий не сепаратист, а тільки от міркує собі, як би це зробити краще для країни, а виходить як завжди. Воно б, може, краще і справді не міркувати про покращення, а писати собі всілякі романи, хоч утопію, хоч анти, але на це вже має бути воля автора.
Полум'яна публіцистика теж річ непогана, хоча, як на нинішні часи, такі письменницькі фантазії можуть бути не дуже добре сприйняті широкими колами патріотичної громадськості і цілком закономірно може виникнути питання, а в чому ж тоді різниця між мріями галицького письменника-патріота і фантазіями якогось кримського сепаратиста (або й ще гірше — московського імперіаліста). Зрештою, пан Юрій тепер таких сумнівних пропозицій не кидає, а натомість знаходить інші.
Цього разу чутливе вухо майстра пера відчуло, що занадто багато російської мови залунало на милій серцю письменника Станіславщині. Мовляв, зазвучали Карпати російською! Ні, це ще не окупанти, це туристи. І в переважній більшості всього лишень з інших областей нашої чудової країни. Ну і так склалося, що дуже багато з них російськомовні, що й відчуло чутливе вухо майстра слова.
Здавалося б, можна тішитися, і навіть не тільки тому, що на благословенній Галичині залишиться якась копійчина, — люди подивляться, як живуть в іншому, доволі далекому регіоні. Як не крути, а зі Львова до Берліна ближче, ніж до Харкова, про що, звісно, чудово знає Юрій Андрухович. Ну і головне: мешканці далекого сходу України зможуть прислухатися до української мови у виконанні земляків пана Юрка, дізнатися, що таке зупа і з якими надихаючими частинами тіла вона може римуватися.
Проте, таке нашестя туристів зі сходу не тільки не тішить пана Юрка, а мало не вганяє у розпач. Враховуючи, що він дуже чутливий до настроїв земляків, годі сумніватися, що туристичний потік не подобається не йому одному. Напевне було б добре, якби всі ці мандрівники на дозвіллі добиралися до славного Станіслава (чи до княжого Львова), оглядали вокзал, куштували галицьку зупку, робили внесок в фонд розвитку коронного краю (доларів по 500) і їхали собі додому, та не заважали мешканцям прекрасної Галичини плекати духовність, порпатися в городах та думати про вірність традиціям.
Проте не це справжній ідеал пана Юрія. Він мріє про інше. Щоб потік туристів з Галичини і Волині покотився у зворотньому намрямі, аж ген на далекий схід України, до самого Харкова і Ізюма, який вже бачиться письменнику Родзинкою. Фантазія, звісно цікава, тільки для реаліалізації таких амбітних туристичних мрій бракує марної речі, а саме, грошей. Десь же треба їх брати на такий потужний проект?
Туризм — не підходить, забагато цвенькають по-московськи, дарма що з українським акцентом. Самі тільки спроби поговорити про видобуток сланцевого газу просто таки доводили галицьких аристократів духу до сказу. Промисловість теж не годиться, бо руйнує екологію. Є, звісно, славна порода програмістів, але ж не всіх Господь сподобив математичними талантами. Як же тоді заробляти на життя та глобальні мрії? Адже одних тільки дарів лісу і ягід може не вистачити. Невже всі сподіваються тільки на тітку з Канади та тещу з Італії, які мають оплатити мандрівку на схід?
Проте такими низькими міркуваннями справжньому письменнику не варто перейматися, то все пусте. Головне — пошук родзинок. І можна не сумніватися в тому, що справжній майстер їх знайде і не одну.
