“Русская осєнь” Донбасу

Ось уже півтора року “республіканська” частина Донбасу до болю нагадує стару кінострічку “Республіка ШКІД”, зняту “Ленфильмом”.

Відтоді як незабутній радянський шедевр про зібраних в одну “державу” злодюжок-безхатченків було випущено на екрани, мусило минути 40 із гаком років, щоб російсько-імперська логіка дійшла нарешті до чудової ідеї: відтворити ШКІД на просторах степового Донбасу. Справді, розрізнені купки донецьких маргіналів, котрі, як з’яcувалося, і гадки не мали про власний будинок і грабували попервах навіть своїх (за що й потерпіли згідно з указом від 22 червня 1941 року, який з особливою ретельністю приводив до виконання Стрєлков), не можуть не наштовхнути на аналогію із творінням радянських часів.

Однак відступімо ненадовго від фабули всім знаних подій і припустімо, що ви ніколи не бували на просторах Донеччини й що історія українського парламентаризму з його малиновими піджаками, які пройшли всі кола демократичного пекла, вам теж не відома. Принагідно зауважимо, що ці піджаки так і не скинуті: їхню барву не виїли ані час, ані кров Революції гідності. Утім, така ремарка радше для зовсім недосвідченого глядача. Для решти це не таємниця й так. І ось волею випадку ви потрапляєте в “республіканський” Донецьк кінця 2015-го, припустімо, із самої Москви.

Опинившись на головній міській площі (звичайно ж, Лєніна), згідно з усіма інформаційними канонами останніх півтора року, ви очікуєте побачити Росію, що гримить славою, подолавши фашизм. Та зненацька від окраїни міста до вас долинає стукіт із колись блискучого аеропорту, який “ґоспода ополченці” дорізають на ще не “віджатий” метал; пустку вулиць розбавляють болотяним кольором, блукаючи ними, тіла в камуфляжі, а “цивільні” мають такий самий зеленуватий відтінок із відблиском російських ідей. Розмовляють із вами зовсім не російською, раз по раз шокаючи й усіляко спотворюючи слово “звонят”, а кількість георгіївських стрічок на квадратний метр лобового скла зашкалює навіть як на мірки найзатятіших прихильників “російської ідеї”.

До речі, про неї — про ідею. Окрім постулату “Москва — третій Рим”, який узагалі-то не вельми тут і прижився, на Донбасі ви можете споглядати ще один притаманний російській душі орієнтир — “звалити”: місто втратило у вазі, немов онкохворий. Воно досі вишиковує кілометро­ві черги з охочих пробитися крізь пости на “велику землю”.

Інтелігенція із властивими їй зітханнями за втраченою батьківщиною чкурнула першою. Затим підтягнувся великий і середній бізнес, не знайшовши спільних основ із людьми в балаклавах та з “калашем” на плечі. Про тих, хто втікав від ракет, які стирчали на городі, й казати зайве. Місто зустрічає вас привітними жовтозубими посмішками двірників, торгівців м’ясом, “ополченців”, що спились, і взагалі тих, хто інтуїтивно прихильний до когнітивного підняття сходинками “русской вєсни”. Власне, портрети Путіна, Сталіна й Лєніна ці люди змінили на тесаки та мітли, очікувано здобувши блага, яких вимагали понад рік тому, й зробившись цитаделлю імперських амбіцій на відмілині “русского міра”.

Простіше кажучи, картина осені, яка поволі переходить у глибоку зиму… Із російського — лише мазохізм. Розмова з повним ротом крові й вибитих зубів, котра від Масляної стала офіційним заходом для кожного росіянина замість круглого столу зі склянкою “Пер’є”, — це те, чим живе сучасний Донбас під гордим майорінням “республіканських” прапорів. Зібрані докупи колишні зеки, шахтарі, алкоголіки, слюсарі впереміш із “російськими добровольцями” й “казачьімі” старшинами раз по раз створюють нові органи влади, випускають газети, бавляться в “головних по кухні”, з особливим завзяттям нагадуючи нечисленним новачкам: “З нами правда, з нами Бог”. У цьому, либонь, вони відстають від прогресивності думки справжніх “шкідівців”, яким був не відомий буржуазний пережиток іконок у кишені, а в решті — чистої води симулякр. Початковий голод і безмежне нахабство творців “народних земель” зробили абсолютно неістотним питання, хто, від кого й кого захищає, як і той факт, що “віджаті” вчорашніми гопниками іномарки ніяк не вписуються у проповіді “ґосподіна” Владіміра Ґундяєва та інших апологетів “російських ідей”.

Утім, це вже дрібниці. ШКІД аж ніяк не форма думки, що обросла державним тілом. Навпаки, красти у своїх, коли вкрадено все в чужих, — це нормальна поведінка для оточених умовним законом довжини армійських ножів. Останнім часом у “шкідівців” із цією справою геть погано: то “прокурора” замочать, то біля будівлі “МВС” бомбу підірвуть, то “смотрящій” кудись зникне. “Ну і що? — скажуть вам знов у Донецьку. — Зате консервний завод відкрили, випуск тушонки налагодили, зо два будинки в Дебальцевому відновили, та й узагалі життя потихеньку поліпшується, якщо директор базару он багно в окопах місить. Народна, істинно народна влада: дрімуча, безпросвітна, з батогом, без усіляких там буржуазних пряників, яку завжди й любили в Росії, а тепер полюб­лять і тут, на Донбасі. Інтеграція цих земель в Україну давно вже не так військове, як глибоко ментальне питання.

Станіслав ВАСІН