Русифікація на марші

8 вересня до парламенту було подано законопроект “Про мови в Україні”. За ним українська мова лишається, як і зараз, державною, але російська отримує статус офіційної, тобто мови, якою можна буде вільно користуватися в освіті, діловодстві та в державному секторі. Якщо закон ухвалять, російська стане де-факто єдиною державною не лише на половині території України, а й поступово витіснятиме українську з усіх сфер життя на всій території.

Подання цього законопроекту є найкращою подякою “противсіхам” із боку правлячої влади. Особливо “противсіхам” із числа українськомовної інтелігенції. Просто складно знайти інший спосіб, яким би влада могла ще краще висловити їм своє презирство.

Тому так і кортить спитати в українськомовних митців, які наполегливо агітували голосувати на президентських виборах “проти всіх”. Шановні, ви саме цього хотіли?

Гей, пане Андруховичу! Ви задоволені наслідками своєї агітації?

Гей, пані Забужко! Як вам останні рішення чинної парламентської більшості? Ви саме цього бажали?

Гей, брати Капранови! Як вам смакують вихиляси товаришів Солдатенка і Табачника?

Гей, пане Бенюк! Ви казали, що за Януковича голосувати бридко, а за Тимошенко — страшно. А нині вам не страшно?

Запитання персонально до всіх “противсіхів”: ну то як вам, смакує? Добре?

Для “противсіхів” усе закінчилося всебічним пануванням регіоналів. Це природно.

Тож хай тепер ласують, та так, щоб аж за вухами лящало...

Очевидно, зараз здійметься рев і галас, що цей законопроект, мовляв, є продовженням проімперської політики чинної влади. Припиніть, шановні. Ніякої проімперської політики чинна влада не має і мати не може просто тому, що мародери імперій не будують. Введення офіційного статусу російської мови для них — просто зменшення зайвих витрат і створення максимального комфорту для себе, коханих. Ну, не говорять вони українською в приватному житті й перевчатися не хочуть.

Взагалі для людини, яка вже зараз спілкується українською, навіть живучи в місті (найбільш зросійщені в Україні саме міста), цей закон має таку саму силу, як і повідомлення про вибух вулкана на іншій півкулі. Забороняє українськомовному громадянинові хтось спілкуватися українською? Ні, не забороняє. Докладе він максимум зусиль, аби його діти знали, а бажано й говорили українською? Наскільки сил вистачить, докладе. То в чому трагедія?

Причина тому — бездарна мовна політика з боку влади і безпорадність того прошарку, що гордо називає себе “українською інтелігенцією”. Ніщо не завдало українській мові такого нищівного удару, як беззуба спроба попереднього президента безвольною агітацією українізувати українців, русифікованих за часів царату та більшовицької влади.

Люди чекали, власне, розумної мовної політики. А дочекалися “компанійщини” в найкращих традиціях розвинутого совка у вигляді вчительських злиднів незалежно від предмету викладання. І це, звичайно, відбилося на фаховому рівні освіти. Навіть у Києві в українських школах чимало вчителів, які спілкуються на уроці шаленим суржиком. Про Схід України краще й не згадувати.

Як наслідок — у тому самому Києві від молоді часто чуєш думку, що українська — це “анахронізм, властивий тільки селюкам і фанатикам”.

Ще одне лихо українськомовного громадянина — шалений, просто дикий брак якісного національного продукту. Немає в Україні ані свого кіно, ані детективу, ані цікавого історичного чи то жіночого роману. Навіть комікси про пригоди козаків, руських шляхтичів, чорних запорожців, гайдамаків (потрібне підкреслити) ще й досі лишаються або дефіцитом, або нездійсненою мрією.
Правда ж дуже проста. За всієї поваги до сучасних українських письменників, творчість Андруховича, Роздобудько, Жадана є елітарною. Пересічна людина, хай навіть українськомовна, занурюватися в їхні твори не стане — в неї своїх життєвих негараздів на два романи вистачить. Пересічному українцеві ввечері кортить почитати цікавий детектив або жіночий роман. А от саме цього — немає.

Тож маємо визнати, національної інтелігенції, яка дбала би про майбутнє, про відтворення української мови, дотепер в Україні не було. Пояснити якось інакше явище, коли вільне застосування російської на рівні з українською загрожує зникненню української, просто неможливо. Цікаво тільки, що станеться раніше. Розвинеться українська національна інтелігенція чи українська мова зникне як явище з останніми своїми носіями?

На це запитання мали б відповісти ті політики, які 19 років дерли вишиванку на грудях, уболіваючи за мову солов’їну, а в результаті привели до “маємо те, що маємо”.

Дмитро ВОВНЯНКО