“Російська пропаганда — як вірус. Це справжня хвороба”. Як росіяни створювали найбільшу брехню про “російськомовний” Маріуполь

 Сама Галина Кутнякова понад два десятки років викладала українську мову у Маріупольському державному університеті, а історія її родини — повною мірою ілюструє національну політику Російської імперії, а потім і Радянського Союзу, які переселяли, піддавали репресіям різні народи протягом всього свого існування. Тому те, що вона розповідає, спираючись на досвід як мінімум трьох поколінь своєї родини, дуже цінно.

Тож як так сталося, що трохи більше ніж за сто років українська мова майже зникла з вулиць Маріуполя?

“Коли християнам з Криму надали преференцій і дозволили жити у Надазов’ї,  — розповідає пані Галина, — виявилося, що їхні традиції вести господарство не дозволяють обробляти великі аграрні площі, які були тут, у степах. Дуже багато родючої землі залишалося незасіяною. Тому влада Російської імперії вимушена була дозволити селитися тут спочатку німцям, а потім і українцям. І ось всі ці люди і призвели до того, що надазовські степи перетворилися на аграрний край.

Звісно, і росіяни переселялися сюди (не тільки українці), але їх була меншість. Тому на початку століття Маріуполь залишався грецькомовним у першу чергу, а потім вже україномовним”, — розповідає Галина Кутнякова.

Відповідно до перепису населення, яке проводила Російська імперія у 1897 році, “малоросійська мова” (а саме так росіяни називали українську мову) була рідною для 46,1% населення Маріупольського повіту. Грецька мова була рідною для 19% населення. Російська мова — лише для 14% людей. 

Вивіски у Маріуполі українською мовою. Фото Маріупольського краєзнавчого музею

Куди ж поділися україномовні маріупольці?

Вже у 1926 році під час перепису населення лише третина українців Маріуполя (10% від 32-х) вказали, що розмовляють і вдома, і на роботі українською мовою. 

Куди ж поділася решта україномовних мешканців Маріупольського повіту?  

“Існує поширена думка, що так сталося через індустріалізацію, через те, що в місто завозили людей на будівництво заводів звідусюди. Але це лише одна з причин. Правда полягає у тому, що українців та українську мову системно знищували протягом десятків років”, — стверджує Галина Кутнякова.

Це нищення розпочалось не під час Голодомору, а набагато раніше. Спочатку — Перша світова війна. Греків Маріуполя, на відміну від українців, імперія до війська не брала. (До речі, радянська влада також певний час вбачала у надазовських греках певну загрозу для себе і не брала їх до армії). А от українці гинули у тій страшній м’ясорубці.

Після війни — революція. Українські села масово повстали проти земельної політики більшовиків. Колективізація не просто була непритаманна українському типу ведення господарства, вона була ще й неефективною і принесла в Україну, в тому числі і на Донеччину, голод. І тоді народ повстав проти більшовизму. Тож часткова українізація, яку  Ленін розпочав в Україні у 1920-1923 роках, була вигадана ним для того, щоб приборкати ті повстання і підкорити українців.

 “Влада більшовиків одразу тягнула за собою цю колективізацію, яка призвела до масового голоду в Україні. Насправді тут, на Донеччині, люди пережили три хвилі голоду, перша з яких розпочалась у 20-роках”, — розповідає Галина Кутнякова.

Тобто вже у 20-х роках минулого століття Росія вперше системно використала голод для того щоб нищити українське населення на Донеччині. У результаті негласної, але цілеспрямованої політики більшовицького режиму, цілі родини вимерли, їхні будинки залишаються порожніми, а родичам померлих з інших регіонів України забороняли приїжджати на Донеччину та селитися в тих будинках. Ці порожні будинки віддавали росіянам, яких переселяли до міста, щоб вони долучалися до будівництва заводів. Так відбувалось витіснення українського населення із міста.

До речі, точно те саме відбувається і зараз в тимчасово окупованих населених пунктах, коли російські будівельники самовільно або з дозволу окупаційної влади займають та привласнюють квартири та будинки, власники яких були вимушені залишити місто через окупацію. І таким чином місцеве населення витісняється з міста і заміняється або росіянами, або вихідцями з Північного Кавказу та іншими нацменшинами Російської Федерації.

У кінці 30-х років у Маріуполі кількість українців трохи зросла, у порівнянні з 20-ми роками. Це було пов’язано з тим, що українці залишали села в пошуках порятунку від голоду і їхали до великих міст, де була хоч якась можливість нагодувати родини.

У Маріуполі на заводах робочим видавали пайки, а ще тут було море і тюлька, яка врятувала від голоду. Тому українське селянство шукало тут порятунок. 

 “Але люди, які тікали від голоду до міста, хотіли розчинитися серед містян, і точно не мали бажання всюди розмовляти українською і тим самим привертати до себе увагу. Це було небезпечно. Тож вони переходили на російську. Так і далі скорочувалось україномовне населення, — розповідає Галина Кутнякова. — От, наприклад, мій батько. Він народився на території тодішньої Польщі, був з лемківської родини. Говорив на лемківській говірці української мови. Закінчив Львівську політехніку і був направлений радянською владою на завод імені Ілліча. 

У той час у Маріуполі дуже не вистачає інженерів. Ось його і відправили. Одразу призначили майстром. І мій батько стикнувся з тим, що його підлеглі не розуміли його, тож він змушений був перейти на російську мову на роботі. І розмовляв українською лише вдома”.

У 30-х роках розмовляти українською взагалі стало небезпечно. Сталінські репресії загнали людей у такий страх, що вони часто боялися навіть свою національність називати і стали ідентифікувати себе як росіяни.  

“Мої студенти-журналісти під час практики, коли я давала завдання знайти таких людей, у кого рідні потрапили під репресії через мову, стикалися з тим, що ставили перше ж питання, і людина закривається і боялася сказати хоча б слово. Такий вкорінений страх.

Розумієте, це як було: когось в родині заарештували, і всі рідні, знайомі починали знищувати свої архіви, документи, листи, фотографії, щоб і себе не скомпрометувати, щоб не зачепила і їх та репресивна машина. Люди мусили так робити, бо всі контакти потрапляли під підозру НКВС, їх заарештовували як потенційних шпигунів. Ось так нищилась пам’ять, розумієте? Щоб і сліду не залишилось. 

Навряд чи хтось за таких умов продовжував говорити українською мовою. І все це створювало враження, що нібито всі стали ось такими російськомовними”, — пояснює Галина Кутнякова.

“Українська відлига”

Після смерті Сталіна радянський репресивний апарат дещо збавив оберти, що дало хоч якісь можливості для відродження української ідентичності. Влада дозволила відкривати українські школи, а вчені отримали змогу проводити дослідження, пов’язані з українською історією, мовою та культурою.

Людмила Галбай, членкиня маріупольської “Просвіти”, людина, яка відкрила у Маріуполі перші безкоштовні курси української мови для всіх охочих, пригадує, як у місті у 50-60-х роках у більшості шкіл Маріуполя навчання проводилося виключно українською мовою.

“В 50-60-ті роки минулого століття в усіх школах, сільських, районних, наприклад, Новоазовського району (ми жили в селі Саханка) викладання всіх навчальних предметів велося українською мовою. У селі також люди говорили українською, деякі приїжджі були російськомовні. І так, я думаю, було в усіх селах. Можливо, греки між собою розмовляють своєю мовою або російською. Скоріш за все люди, які переїхали з сіл жити в Маріуполь, теж говорили українською. На роботі — хто як звик”. 

Українське викладання всіх предметів проводилось і у маріупольських міських школах. 

Саме в 60-ті роки науковці розпочали дослідження козацької спадщини Маріуполя. І це не викликало протидії від влади в той період.

Нова хвиля русифікації 

“В 70-х роках викладання в усіх україномовних школах перевели на російську. І ніхто людей не питав”, — розповідає Людмила Галбай. 

Розпочалась нова хвиля русифікації населення. Українські культурні діячі підпали під черговий етап радянських репресій, які розгорнулися з новою силою. Зокрема, наш земляк, український поет Василь Стус отримав свій перший тюремний термін у 1972 році. 

У Маріуполі теж розпочалась нова хвиля русифікації населення. У школах дітей масово звільняли від вивчення української мови. Нарікання на “слабке здоров’я” стало підставою для вивчення рідної мови. Українська була виключена із публічного простору остаточно — ані спектаклів, ані фільмів, ані культурних заходів українською.

 У результаті цієї політики з вжитку зникала не тільки українська, а і грецька, і єврейська мови.

Згідно з даними перепису населення 2001 року — першого перепису, проведеного у незалежній Україні, — кількість людей, які розмовляли грецькою мовою, зменшилась з 5% у 1926 році до 0,1% у 2001-му. 

“Коли зробили перший перепис населення в Україні, я пам’ятаю, дуже хитро там були поставлені питання щодо мови, — пригадує Галина Кутнякова. — Не просто питали, яку мову ви вважаєте рідною, а про сфери використання запитували. Якою мовою ви розмовляєте вдома, на вулиці, на роботі. В результаті навіть достатньо україномовна людина за цим переписом могла бути кваліфікована як російськомовна. Але — попри все — ви тільки уявіть собі: 12 тисяч маріупольців вказали, що говорять українською і вдома, і на вулиці, і на роботі! Я тоді вперше відчула, що нас багато.

Я підкреслюю, що це був 2001 рік, коли вже на Донеччині панувала Партія регіонів з її проросійською політикою. І тим не менш, люди не побоялися висловитись, хоча їх за це на роботі могли вже і “вкусити”, і посміятися. 

Можливо це вже був такий спосіб протесту людей проти нав’язування, що все має бути тільки російською, виступ проти тих, хто сказав, що в Маріуполі нічого українського немає. Виявляється — було українське”.

“Це не російська…”

У ситуації, коли протягом багатьох років українців вбивали, морили голодом, переселяли в інші регіони, а українську мову принижували і зводили до нібито “мови села”, було досить дивно спостерігати, як майже 90% російськомовного населення Маріуполя проголосували за незалежність України на загальнонаціональному референдумі у 1991 році.

“Я думаю, це відбулося зокрема тому, що на Донеччині насправді не існує російськомовного населення, а є двомовне населення, яке може говорити і російською, і українською. Комусь зручніше російською, але і українська не є проблемою, комусь навпаки, українською легше, але значна частина населення Донеччини може розмовляти двома мовами. І мені здається, те, на чому спіткнулися росіяни, чого вони не взяли до уваги, що значний відсоток тих, хто каже “я — російськомовний”, — вони не є росіянами в московському розумінні слова. Вони прекрасно розуміють обидві мови. І якщо чимось у своїй країні й незадоволені, то їм не потрібно, щоб хтось “із-за порєбріка” розказував, як їм жити”, — вважає Галина Кутнякова.

До того ж, вона стверджує, що більшість тих, хто думає, що розмовляє російською, насправді користується однією з південних говірок української мови. Щоб переконатися в цьому, достатньо послухати, як розмовляють росіяни в тимчасово окупованому Маріуполі. Їх чутно одразу, і не переплутаєш з місцевими ніколи. 

На жаль, зараз, через війну, східні діалекти не досліджуються. Проте стереотипи щодо мови спілкування постійно підживлюються різними політичними групами.

Усі ці мовні стереотипи, які існують не тільки на Сході України, а і на Заході, — дуже небезпечні. Вони роблять шпарини у відносинах між різними групами людей. Росіяни знаходять ці шпаринки, щоб занести туди свої бацили розбрату.

“Російська пропаганда — як вірус. Це справжня хвороба, яка може вразити будь-яку людину, — каже Галина Кутнякова. — І ми постійно знаходимося під атакою цих вірусів. Бо, крім гармат та ракет, росіяни постійно б’ють по нам гібридними методами. 

До початку повномасштабної війни головна зброя росіян була інформаційною. А ми не відповідали на ці удари належним чином. Наприклад, ми в університеті знали, хто з наших колег нерівно дихає у бік Росії. От здавалося б — науковець, нормальна людина, але ж ми знали, що той вірус там сидить. І, що як тільки в ту сторону зробиш крок, звідти починає нестися така маячня, що почувши це, ніколи не подумаєш, що людина має науковий ступінь.

Росія витрачає величезні гроші, щоб вплинути на мозок людини. Але жодна країна у світі не витрачає гроші на те, щоб знайти спосіб, як повернути до норми вже травмований мозок”.

Пані Галина впевнена: з людьми, які отруєні пропагандою, не варто сперечатися, щось доводити. Це не має сенсу. Але і зрікатися їх не треба. Треба шукати антидот, протидію “інфекції”. Інвестувати у наукові історичні дослідження, розробляти методологію викладання української мови як іноземної, діяти не каральними методами, а заохочувати людей і пишатися їхніми досягненнями.

“Ми маємо в усьому знаходити вигоду для себе. Якщо значна частина мешканців Сходу — білінгви, то давайте пригадаємо, які плюси це дає. Коли людина говорить вільно двома мовами і легко переключається з однієї на іншу, це створює нейронні зв’язки у мозку, які роблять людину неймовірно адаптивною, здатною нестандартно мислити. То виходить, що знання двох мов — то є наш трофей. Це те, що робить нас сильнішими. Давайте на забувати про це”.