Переселенцам с Донбасса просьба не беспокоить

-  Алло, здравствуйте! Вам танцовщицы нужны еще?

-  Да, нужны. А сколько вам лет?

-  Мне 25.

-  А вы с опытом работы или без?

-  Без опыта.

-  Мы обучаем. А вы из Киева?

-  Нет, я приехала из Донецка. Как раз хотела узнать, нормально ли у вас с этим...

-  Нет, у нас с этим проблемы, я прошу прощения.

-  То есть не берете из Донецка?

-  Нет, мне очень жаль.

Журнал “Пропоную роботу” я купила у кіоску біля дому. Обрала навмання десять оголошень, вигадала історію про себе і почала телефонувати.

Брехати багато не довелося. У розмовах із працедавцями я називала своє справжнє ім'я, вік та навіть район, у якому живу. Лише досвід роботи та освіту взяла із резюме своєї родички, що майже рік тому виїхала з окупованого Донецька до Києва і тривалий час безрезультатно ходила по співбесідах.

Я телефонувала в різні установи, говорила російською. Просилася на вакансію адміністратора потужної торговельної мережі, міні-готелю та невеликого магазину, пропонувала себе на посаду “таємного покупця” та консультанта у бізнес-центрі, запитувала, чи візьмуть нянечкою...

Наприкінці розмови, коли вже призначали місце та час співбесіди, я говорила, що приїхала з Донецька. Зазвичай це уточнення викликало здивування чи усмішку, мовляв, “ну то й що?!”. І лише в одному випадку таке зізнання стало проблемою  — від мене відмовився нічний клуб.

У оголошенні йшлося про набір дівчат-танцівниць до 30 років. Працедавцю від мене треба було тільки апетитне тіло і бажання навчитися гарно роздягатися перед публікою. Навзаєм він пропонував високу зарплату і житло. Ми цілком могли б порозумітися.

Але його зупинила моя прописка.

Небажані робітники?

Сергій Марченко, менеджер із розвитку сайту пошуку роботи Work.ua, заспокоює — проблема не в мені. Він каже: нічні клуби — це часто не зовсім легальний бізнес, тому не варто очікувати, що всі, хто ним займається, будуть відповідальними громадянами.

“Для нічного клубу не має бути різниці, звідки дівчина — із Закарпаття чи Донецька. Те, чого  від неї хочуть, може дати і та, і та”, — переконаний Марченко. 

Він вже багато років досліджує ринок праці, тож запевняє: представники законного бізнесу переважно симпатизують переселенцям чи принаймні усвідомлюють, що їм треба допомогти.

Аби підтвердити свої слова, експерт наводить результати опитування роботодавців, яке Work.ua провів у грудні 2014 року.

Відповіді на запитання дали 706 осіб, з них 654, тобто 92,6%, погодилися б взяти на роботу переселенців. 52 респонденти, тобто 7,4%, принципово відмовилися б це зробити.

“Кожен з працедавців має власні стереотипи та асоціації. Їхні вимоги до підлеглих відрізняються. Однак, на мою думку, беручи на роботу переселенців з Донбасу, криміногенність регіону цих людей хвилює найменше”, — говорить Марченко.

За його словами, на початку АТО на сході України працедавці не дуже хотіли наймати переселенців, бо побоювалися, що конфлікт вщухне — і їхні новоспечені співробітники повернуться додому.

Та коли стало зрозуміло, що війна затягнеться, ця проблема зникла.

Зараз на сайті Work.ua відкрито майже 16,5 тисяч вакансій для тих, хто змушений був виїхати з Донбасу та Криму. Під такі оголошення компанія навіть створила окремий розділ.

“Незважаючи на стереотипи, серед переселенців є багато успішних людей, яким є що втрачати”, — зауважує Марченко.

47-річний Віктор з Первомайська шукає роботу у Києві з початку серпня. До війни чоловік займався продажем та купівлею промислового обладнання, був топ-менеджером, однак у столиці знайти рівноцінну роботу не може.

Говорить, що роботодавці ставляться до нього по-різному. На одній зі співбесід керівник прямо запитав: “Ти на яку посаду претендуєш? На мою?”. Інший під час телефонної розмови не менш відверто сказав: “Ти чому приїхав?! Іди, с*ка, воюй!”.

Наразі Віктор приєднався до волонтерів. Він допомагає перевозити вантажі та забезпечувати господарчу діяльність у Центрі допомоги переселенцям на вулиці Фролівській.

Серед волонтерів опинилася й мешканка Луганська Вікторія — лікар-трихолог за фахом. У рідному місті вона багато років мала приватний кабінет, а після переїзду до столиці спробувала влаштуватися у нову клініку на Лівому березі.

Вікторія розповідає: перші дві співбесіди пройшла успішно, а перед третьою — з власником мережі — їй зателефонували, аби скасувати зустріч. Сказали: “Вибачте, директор категорично людей з Донецька та Луганська на роботу не бере”.

“Це був серпень 2014 року. Тоді я пішла на Фролівську, вирішила: якщо відмовили там, то допомагатиму тут”, — пригадує переселенка.

Вікторія вважає, що у чомусь їй таки пощастило: чоловік-спортсмен одразу влаштувався у Федерації бодібілдингу; деякі клієнти з Луганська теж евакуювалися і тепер ходять на прийоми у Києві; а держава трохи допомагає з грошима на трьох дітей.

“Свої чотири тисячі якось приношу в сімейний бюджет”, — усміхаючись, розповідає вона.

Волонтери в допомогу

Фролівська 9/11 стала для багатьох переселенців не лише місцем, де можна отримати їжу і теплі речі.  За відсутності зрозумілого плану дій від чиновників, люди приходять сюди за порадами, знаходять однодумців та залишаються допомагати таким самим втікачам від війни.

Однак навіть тим, хто опинився у схожих життєвих обставинах, не завжди вдається порозумітися. Про це нагадують записки на комп'ютерах волонтерів. Обидві з подібним змістом: “Не обслуживать: Драка, оскорбления, проклёны волонтеров”.

Люди, що звертаються до Центру допомоги, мають не так багато спільного, та усі вони переважно є представниками найменш захищеної соціальної групи  — пенсіонери, матері-одиначки, люди з інвалідністю та важкими хронічними захворюваннями.

Справа у тому, що на Фролівській працюють виключно з офіційно зареєстрованими переселенцями, а по довідки ходять лише ті, для кого державна допомога у розмірі 400-800 гривень на місяць є суттєвою підтримкою.

Працездатні люди рідко витрачають час на оформлення документів заради такої суми — інших переваг ці папери не дають.

“Єдиний стимул, який би змусив переселенців реєструватися — це гарантія отримання житла. Практично всі жаліються на його відсутність”,  — говорить одна із засновниць Волонтерського центру Леся Литвинова.

У законі “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб”, затвердженому в 2014 році, написано, що держава має надати помешкання на півроку за умови оплати комунальних послуг.

Проте закон не працює: урядовці досі не визначилися, як документ повинен бути втілений у життя і хто цей процес має контролювати.

“Якщо прийдете у Київську міськадміністрацію і знайдете відповідального за роботу із переселенцями, вам скажуть: “Житла немає”. І перенаправити кудись не зможуть, бо не знають, куди”, — пояснює координатор правового напрямку Ініціативи “Восток-СОС” Олександра Дворецька.

За словами активістки, бази помешкань для переселенців не існує. Раніше Мінрегіонбуд запустив інформаційний ресурс (vpo.gov.ua), де мали збирати оперативну інформацію про місця для проживання, однак телефони, вказані на сайті, є неактуальними або не працюють.

“Ми пробували зайти з іншого боку: запитувати списки житла в обладміністраціях. Але, наприклад, із 400 місць, які нам дали у Волинській області, було доступним лише одне”, — розповідає Дворецька.

У найменш популярних регіонах, в районних центрах, переселенцям можуть запропонувати місця в селах, та шукати ці будинки їм доведеться без сторонньої допомоги.

“Перебуваючи в Києві, не можна подивитися, де є вільне житло по Україні. Якщо людину цікавить помешкання, скажімо, у Білій Церкві, треба їхати туди і дізнаватися”, — говорить  Дворецька.

Винайняти квартиру тим, хто не очікує допомоги держави, теж складно. Чимало орендодавців просто не хочуть здавати житло переселенцям.

У популярній Facebook-спільноті “Риелторы — зло” час від часу можна натрапити на оголошення, автори яких раді і котам, і собакам, а от мешканців Донбасу просять — “не турбувати”. Пояснюють свої страхи приблизно однаково — “чули ми, як поводиться більшість біженців із цього регіону”.

Самі ж переселенці, звиклі до відмов, в оголошеннях підсвідомо намагаються захистити себе формулюваннями “ми — жах ріелтора, сім'я з Донецька з двома дітьми та собакою” або “ми з Маріуполя, кров малюків не п'ємо, меблі не псуємо”.

На самоті зі своїми проблемами

Тренер Психологічної кризової служби Ольга Євланова пояснює, що негативні історії про переселенців швидко поширюються через те, що чіпляють базові інстинкти.

“Людині не властиво концентруватися на радісних моментах, бо вони не несуть загрози життю. Водночас, приймаючи близько до серця неприємні, кожен з нас сподівається їх уникнути, — говорить психотерапевт. — Багатьом здається, що навісивши ярлик на переселенця, вони зможуть таким чином захистити себе”.

Своє бачення проблеми має волонтер Леся Литвинова. Вона вважає, що набагато легше знайти причину, чому варто відмовити переселенцю, ніж сили його прийняти.

“Ті, хто хочуть допомагати переселенцям, часто уявляють дуже нещасну людину, страшенно вдячну. В їхній фантазії це має бути симпатична молода мама з малюком. Щоб все було красиво. А насправді з регіону виїжджають дуже різні особистості. Як і в Києві живуть різні”, — зауважує співзасновниця Центру на Фролівській.

“Вийдіть до себе у двір, озирніться — і знайдете людей, незадоволених урядом. Та існує помітна різниця: якщо ваша бабуся-сусідка говорить, що Порошенко негідник, то ви з нею абсолютно погоджуєтеся, а якщо приїжджий з Донбасу заявляє те саме, то він у ваших очах — сепаратист”, — каже Литвинова.

На ставлення до мешканців Донбасу впливає й причина їхнього переселення.

“Якщо з Криму їдуть, умовно кажучи, ті, кого ми раді бачити — активісти, журналісти, вчителі української мови, які не хочуть жити у Росії; то із зони АТО виїжджають всі, хто просто намагається врятувати своє життя. Інколи такі люди не вписуються в картинку “взірцевого переселенця” — україномовного, у вишиванці та дуже постраждалого”,  — говорить правозахисниця Олександра Дворецька.

Благодійники, які носять у собі образ ідеального втікача із Донбасу, відчувають розчарування, зіштовхуючись із реальністю. Вони не можуть зрозуміти, коли переселенець відмовляється від непотрібних йому речей або не хоче переїжджати у хатину в селі, бо не пристосований до життя там.

Люди нерідко допомагають для самовдоволення: приносять волонтерам речі, котрі вже нереально відділити від плісняви; можуть серед дитячих іграшок покласти вагінальні кульки або фаллоімітатор. Замість того, щоб викинути, вони несуть це переселенцям, й відмову від таких скарбів сприймають вороже.

Ускладнило адаптацію приїжджих й те, що волонтери одразу переклали усю відповідальність за їхнє життя на себе і не дали змоги пристосовуватися до нових умов самостійно. Це особливо стосується місць компактного поселення.

Активісти нарікають: деякі переселенці вже понад рік живуть у санаторіях, звиклі до того, що за них все вирішують і все приносять. Між собою волонтери називають це явище “штучною інвалідизацією”.

“Ми зараз закриваємо анкети тим, кого обслуговуємо вже рік та більше, а також мешканцям звільнених силами АТО міст”, — розповідає Леся Литвинова. — “Ми не відмовимо, якщо трапиться щось серйозне. Але для старту вони отримали вже достатньо. Більшість, до речі, ставиться до цього нормально. Скандали та непорозуміння — скоріше виняток”.

Досвідчені волонтери та психологи наголошують, що будь-яка допомога має бути розумною. Вони також переконані: мешканці окупованих регіонів пережили події, що сильно травмували їхню психіку, ці люди втратили головне — домівки, звичне середовище, близьких, тому важливо вибудовувати з ними стосунки, основою яких буде щирість і толерантність.

“Не варто вигадувати, як поводитися із переселенцями. З ними просто потрібно говорити, запитувати, як їм комфортніше. Не треба ними маніпулювати — вони повинні мати вибір”, — говорить психотерапевт Ольга Євланова.

Незабаром виповниться два роки відтоді, як мільйони українців почали залишати свої помешкання спочатку через окупацію, війну, а потім через скруту та безробіття. Однак держава досі не має жодних ідей, що з ними усіма робити.

Жоден з політиків, які так полюбили записувати відеозвернення до народу, не заговорив до переселенців: не пояснив, куди йти, на що сподіватися.

На нових місцях ці люди відчувають себе самотніми та непотрібними, але й повернутися не можуть, бо для тих, хто залишився, вони —  зрадники. Ці люди відчувають розпач, бо по іменах знають тих, хто кликав у їхні міста війну.

Александра ГАЙВОРОНСКАЯ