Передвиборчий сміх крізь сльози

Колись німецький письменник Генріх Белль казав: “Почуття гумору завжди передбачає наявність мінімального оптимізму й печалі одночасно”. Українцям, які жартують щодо нинішніх реалій у державі, без оптимізму — ніяк. Адже печалі від споглядання політичного “розкладу” вистачає достобіса. Ось люди й сміються, щоб не плакати.

Політична сатира, жарти, карикатури, анекдоти про сильних світу цього були завжди й в усьому світі. Жартували українці над політиками і в радянські часи, не гребують політичним гумором і зараз. Тільки колись політичні жарти “травили” на кухнях, а тепер — ще й в інтернеті.

Особливо активізуються дотепники під час виборів — коли “густина” політичних тем у суспільстві зашкалює. Фахівці у сфері політтехнологій, реклами й медіа кажуть: політичний гумор — це громовідвід для суспільства, захисна реакція від маразмів політичного життя. Часто це стає відчайдушним криком душі, виразником громадянської позиції, а іноді політичні жарти межують із ненавистю до влади. А вона в нас, як доводить практика, жартів не розуміє — сатириків часто переслідує і карає. “Ковалі” ж політичної сатири не здаються: мовляв, не за горами часи, коли інтернет, де здебільшого плодиться і множиться політичний гумор, визначатиме результат виборів.

“Гумор — це громовідвід”

У киянина Романа Шрайка — нині гаряча пора: його сатиричний сайт Durdom.in.ua б’є власні рекорди відвідуваності. Тут кожен охочий може лишити свої гумористичні шаржі, анекдоти чи колажі на політичну тему. Благо, передви­борча кампанія та щедрі ляпи державних керманичів підкидають хмизу в багаття — і народ охоче знаходить підстави посміятися. Роман каже: зараз “Дурдом” відвідує щодня близько 10 тисяч людей, сайт має не менше 150 тисяч щоденних переглядів сторінок. І результат дедалі кращає.

Український інтернет кишить політичними жартами на тему виборів, кожен вияв “мракобісся” влади супроводжується сплеском креативу в соціальних мережах. “Гумор завжди супроводжує вибори. І чим сильніше протистояння, тим точнішою стає політична сатира, — каже Роман Шрайк. — Народний гумор знаходить найболючіші точки політиків і намагається в них влучити. Але оскільки наша країна зараз перебуває на порозі авторитаризму, відбувається згортання демократії, гумор стає більш соціальним, гострішим. Окрім того, зараз дуже багато інформації навколо: люди не встигають її обробляти, мало хто читає великі статті. Але короткі замітки, а ще більше — гумористичні картинки — люди із задоволенням дивляться. І в них у підсвідомості щось відкладається. Така картинка може слугувати концентрованим месиджем для людини”.

Рекламіст Артем Біденко, президент групи SA Political Communications, вважає політичний гумор ознакою “психічного здоров’я нації”. “Якщо серйозно ставитися до того, що відбувається у політиці, то це може викликати психози. Тому гумор, з погляду психології, — це позитивний “акумулятор” для суспільства, він працює громовідводом, який усуває негативний вплив політики. Окрім того, гумор — це механізм протидії політичної комунікації нав’язування, він концентрує увагу на тих речах, які політики намагаються обійти”, — каже Біденко.

Сплеск політичної сатири під час нинішньої виборчої кампанії Роман Шрайк пояснює існуючими загрозами: “Люди відчувають ступінь політичної напруги — так було і в 2004 році. Тому в них і народжується бажання якось вплинути, щось висловити з цього приводу. Людина з почуттям гумору повинна бути в опозиції до влади майже завжди. Надто ж коли влада намагається під себе підім’яти всю державну систему, обов’язок кожної людини — стати до неї в опозицію. Гумор — один зі способів це зробити”.

Феномен котів у політичній природі

Одначе така “гумористична опозиція” — це доволі закрита спільнота, яка “вариться” в інтернеті й здебільшого навіть не дивиться заангажоване телебачення. “Дійсно, зараз існує таке поняття, як “цифровий розрив”, — каже Шрайк. — Є маса людей, які дивляться лише “зомбоящик”, у якому односторонньо подається інформація. З іншого боку — користувачі інтернету. Але в нас проникнення впливу інтернету серед населення невелике. Це може вилікувати лише час, а також небайдужість активістів. В інтернеті народжується багато креативу, однак щоб він вийшов на вулицю, потрібна громадська, політична організація”.

Яскравий приклад такого “витоку” політичної сатири — історія з “опозиційним” котом на білборді у Дніпродзержинську. Звісно, тут відіграла свою роль і неадекватно агресивна реакція влади на політичний жарт: як відомо, замовника “картинки” почали переслідувати. Інтернет—спільнота відреагувала миттєвим “мемом”: варіації на “котячо—політичну” тему “підірвали” соціальні мережі, сайти. Після цього суперпопулярні “коти—опозиціонери” вийшли з віртуального простору в реальне життя — почали з’являтися у вигляді листівок на стовпах, тему котячого “володіння хатою” підхопили креативні агенції нерухомості, які вже використовують “кото—бренд” у своїй рекламі, з’явилися футболки з зображенням уже впізнаваного “мурчика”.

Таких тем, каже Роман Шрайк, за два місяці до виборів ще може з’явитися добрий десяток — і суспільство обов’язково глузливо відреагує. Згадайте 2004 рік: яєчний “трилер”, колажі на тему “Тому що послідовний”. А гумористичний інтернет—серіал “Операція “ПроФФесор”, як кажуть експерти, в ті часи навіть збільшив кількість відвідувачів всесвітньої мережі в Україні вдвічі.

“Ця влада не розуміє жартів”

“Батько” цього серіалу, а також автор тодішнього суперуспішного гумористичного проекту “Веселі яйця” шоумен Дмитро Чекалкін нині зізнається: від сучасного політичного гумору йому зовсім не смішно. “Іронія — це техніка безпеки буття. Але жартувати і весело, і смішно на тему української політики та Януковича не дуже виходить, — каже генеральный директор DIVA Production. — Виходить здебільшого по—злому й сумно. Бабуся з котом — один із не багатьох винятків. Чому невесело? Бо, думаю, гріх сміятися над хворими людьми, особливо коли хвороба прогресує”.

Окрім того, Чекалкін переконаний: “агітувати” політичною сатирою в інтернеті проти Януковича немає жодного сенсу — там і так “усі з тобою згодні”. Може, тому й політична сатира в інтернеті спрямована переважно лише проти влади. А недолугі мультики про заґратовану Тимошенко, намальовані “опонентами”, не витримують критики.

Експерти давно констатували: владна команда змирилася, що інтернет—спільнота — не її електорат: там сидять здебільшого молоді й освічені люди, яким марно розказувати про “порятунок російської мови” і “подолання руїни”. “Регіонали” роблять ставку на добре відфільтроване телебачення й пресу. А інтернетівські жарти про “регіоналів” в українські села і взагалі до основної маси виборців не доходять.

До того ж обізнані люди впевнені: особливого впливу на сформовану думку електорату політична сатира не має. “Скажімо, після “яєчного теракту” ті, хто не любили Януковича, своє ставлення не змінили, — каже Артем Біденко. — А його симпатики, навпаки, усіляко намагалися свого лідера виправдати”.

Відомий політтехнолог, автор помаранчевої символіки Денис Богуш також констатує обмежений простір для циркуляції політичного гумору — особливо в нинішній ситуації: “Починаючи від презервативів із зображенням Януковича, футболок із написами “Спасибо жителям Донбасса...”, кота — над усім цим можна посміятися лише в інтернеті. Адже в реальності ця влада жартів не розуміє. І за подібні речі вона дуже жорстоко карає. Ці люди думають лінійно — в один хід — і гумору не вітають: одразу підключається прокуратура, податкова. Так реагували і на футболки з “подякою” жителям Донбасу, і на кота на білборді. Спроби пожартувати на телебаченні є (на ТВі — “Веселий песець”, Орест Лютий з лагідною українізацією). Але ж ви бачите: транслюються такі речі — у каналу відбирають ліцензію. Тому тут насправді не до сміху. Негумористична ситуація в дер­жаві: ми рухаємося в напрямку Білорусі, де можуть посадити за листівку чи навіть мовчазний мітинг. І це вже не гумор, а крик душі”.

Регресивні процеси у національному почутті гумору помічає і соціальний психолог Олег Покальчук. “Я спостерігаю, як упродовж років доброзичливе м’яке ставлення іронічних українців до світу, до себе поступово змінилося похмурістю, байдужістю і злостивістю. Це підґрунтя, на якому виростає художньо невиразна політична сатира — часто на рівні лайки. У нас є проблеми з почуттям смаку, що впирається у загальну деградацію освіти й культури. А відтак спостерігаємо і примітивізацію політичної сатири як явища. Ще у 90—х почуття гумору було захисною реакцією на абсурд, який спостерігався навколо. Коли стало зрозуміло, що це тенденція стійка, яка має меркантильне коріння і цілі, національне почуття гумору почало переростати в саркастичне ставлення. А далі, наступний крок, — це коли іронічна складова переростає в усвідомлену ненависть”, — каже Покальчук.

Разом нас багато! Колись буде й переважна більшість...

І хоча медійні експерти запевняють, що влив політичного інтернет—гумору на електоральне поле мінімальний, креативні гумористи не збираються сидіти, склавши руки. Вони вірять: віртуальний світ політичної сатири цілком може стати реальним. Найперше для цього потрібна допомога небайдужих. І час. “Зараз в інтернеті близько 15 мільйонів українців — це кожен третій, — каже Роман Шрайк. — У “Фейсбуці”, де відбувається особливо активний обмін політичними картинками, — два мільйони українців. Коли таких користувачів буде 20 мільйонів, поширення інтернет—картинок буде ефективнішим важелем агітації, ніж, скажімо, розміщення білбордів на вулицях. Кількість людей в інтернеті зростатиме — значить, рано чи пізно ми прийдемо до того, що результати виборів визначатимуться саме в інтернеті. І майже вся інформаційна, агітаційна робота відбуватимуться у всесвітній мережі”.

Власне, на Заході так уже зараз. І навіть у колишній республіці СРСР — Естонії — вже можна голосувати по інтернету. Прогрес дістається кордонів України...

Зближення

Опозиційні політики виявляють цікавість до інтернет—ресурсів, де розміщують гумористичні політичні “приколи”. Скажімо, свого часу Юлія Тимошенко виявила бажання познайомитися з авторами сатиричного сайту “Дурдом” і стала ініціатором такої зустрічі. Як розповідає редактор сайту Роман Шрайк, Тимошенко, навіть перейшовши в опозицію, шукала нові формати спілкування з людьми й робила “ставку” на інтернет—спільноту.

Марина ТКАЧУК