Піднесене та земне

Його “репортаж” про цю подію від 27 серпня до 13 листопада представлено у вигляді арт-проекту в цехах колишнього заводу з виробництва ізоляційних матеріалів в обласному центрі, а нині “Ізоляції. Платформи культурних ініціатив”.

Любов Михайлова, засновниця цього осередку, запросила Цая Ґоцяна зробити проект у Донецьку, який ґрунтувався б на особливостях індустріально-териконової місцевості. Він разом із 18 місцевими художниками та групою волонтерів з’їздив на копальні “Артемсіль” у Соледарі та “Октябрьский рудник” у Донецьку й за авторською технологією з ефектними вибухами зробив порохові портрети 27 робітників цих копалень. Закріпивши їх на рами, подібні до тих, на яких під час радянських пропагандистських парадів робітники носили портрети вождів, назвав серію “Пам’ятники на плечах”. Стоять вони в колишньому цеху заводу, притрушеного корисними копалинами: праворуч — сіль, ліворуч — антрацит. Аби подивитися всі портрети, відвідувач має прочовгати по плодах праці трудящих (на місці видають бахіли, аби не забруднити взуття).

Комусь такий ракурс подачі донецького site specific (популярне нині поняття в мистецтві, коли арт-об’єкт створюють під певне місце) видався образливим. Хтось узагалі проти того, аби в цехах, “де люди могли б заробляти зарплату”, оселився якийсь “арт”. Та Любов Михайлова каже, що вороття немає, адже біло-блакитні господарі регіону приватизували залізничне депо, яке обслуговувало увесь місцевий “кущ” із 26 підприємств, що унеможливило їхню діяльність. Відсоток витрат на запрошення популярного китайського митця порівняно з коштами, необхідними на відновлення залізниці — “…це все одно, що збудувати державу і зробити щось хороше для власного дому”, — пояснює вона.

Знайомство міста із сучасним мистецтвом у виконанні саме Цая Ґоцяна й справді можна розцінювати як благо для Донбасу. Виходець із Китаю і нинішній мешканець Нью-Йорка принаймні не несе агресії, з якою на столичну сцену увірвався PinchukArtCenter. Чого варта експозиція Ґоцяна в напівзгорілому цеху №2: старі вагонетки, вишикувані в лінію, прибрані кожна власним чином, повільно погойдуються (за допомогою моторчиків) під тихий голос бандуриста — так, ніби уявним тунелем копальні їдуть колиски з нашим минулим. На запоні кожної крутиться відеопроекція радянських фільмів відповідного часу від завзятого знесення бань церков у 1920-ті аж до чорнобильської кінохроніки 1986-го.

Наймані працівники проекту й численні волонтери щиро переконані, що саме site specific projects “Ізоляції”, а не футбольні матчі в чаші люксового стадіону чи новий ресторан “Пушкинъ” у бізнес-центрі Бориса Колеснікова, де офіціант звертається до тебе зі словами “Чего-нибудь изволите?”, відкриють донеччанам шлях до загальнолюдської спільноти. Мовляв, ось маємо побачити самі, хто ми такі, й тоді світ нас помітить. Але є певна хитрість у тому, що Ґоцян зробив site specific, але не вдався до time specific. Тоді ми відчули б не захват і ностальгію, а страх і відразу — ті емоції, які тебе навідують, наприклад, коли шарахаєшся на головній донецькій вулиці Артема від п’яного (з приводу Дня міста, об’єднаного з Днем шахтаря) молодика з монологом: “Я настільки злий, що можу роздати люлів кому хочу… Й піти правим!”

Хочеться вірити, що порох Цая Ґоцяна в Донецьку виконає своє первісне призначення, проявить ту властивість, якою користувалися середньовічні китайці: вижене з цього регіону злих духів. Бо коли людина надто обумовлена site specific, вона нічого не може зробити. І вже точно не спрямує себе в піднесене.

Дарія ТРУСОВА