Опозиція на долоні

Дивлячись на склянку з водою, оптиміст скаже, що вона на половину повна. Песиміст — на половину пуста. Кожен із них бачить одне й те ж, проте через призму власних ціннісних, ідеологічних та ідейних переконань, трактує побачене порізно.

В сьогоднішніх умовах, ситуацію зі склянкою можна екстраполювати на українську опозицію.

Одні, попри її не активність, бачать в ній потенціал на шляху до зміни влади. Інші — ставлять діагноз “мертві бджоли не гудуть”. Існує й третя сторона, котра уособлює цю саму опозицію, і ось уже який рік за допомогою “опозиційної чаші” напивається терпким владним вином, не бачачи після того ані власних громадян, ані власної країни.

Яка ж вона насправді, ця опозиція? Повна сил на шляху до завоювання серця українського виборця? Чи “розбите корито” із відлунням “бізнесового рохкання”?

Відповіді на всі ці питання не за горами.

Лакмусовим папірцем опозиційної живучості стане “головне шоу країни” — місцеві вибори. На них і побачимо, чи готова перемагати опозиція, і які в неї перспективи.

Поки що ж, маємо те що маємо.

“Папаня!!! — Ну вот, а то все “мама, мама”... Мультфільм “Вовк і Теля”

Найбільший головний біль Юлії Тимошенко в усі часи — її фракція у Верховній Раді.

У 2006-му з БЮТ до провладної коаліції перейшло чимало депутатів. 2009-ий став роком повторного загострення хронічної хвороби. Барвіненко, Задирко, Каплієнко, Полунєєв, Савченко, Черпіцький — це перші “вірні ленінці”, що поповнили ряди провладної коаліції стабільності та реформ.

Проте, як свідчать останні події, це далеко не межа.

У фракції залишається достатньо персон, котрі готові жертвувати політичною відданістю та ставати на шлях захисту власних бізнес інтересів. Як приклад, системний перехід підконтрольних провідним бізнес-центрам БЮТ депутатів до нової коаліції.

Результат — відсутність квотної більшості у фракції, що так необхідна Тимошенко для прийняття політичних рішень.

До всього цього додається складна ситуація в регіональних організаціях. Чого тільки вартий перехід Фельдмана, який викликав епатажне сприйняття на загальнонаціональному рівні. Для Юлії Володимирівни це реальна загроза, ураховуючи умови регіонального “тушкування” депутатів від БЮТ у районних та обласних радах.

І якщо сьогодні вона намагається замовчувати напруженість у власному таборі, то на час виборів це питання випливе на широкий загал.

“Всё потому, что кто-то слишком много ест!..” Мультфільм “Вінні Пух”

Основний message Арсенія Яценюка в останні місяці — конструктив.

Саме із цією благородною метою Арсеній Петрович ініціював створення свого, альтернативного провладному уряду Азарова та опозиційному Тимошенко, — “уряду змін”. Проте, якщо з того ж таки конструктиву розглядати кадровий склад “duos” опозиційного уряду, можна зробити декілька цікавих висновків.

По-перше, в уряді Яценюка достатньо розвинене регіональне представництво. Очевидно, глибинка Арсенію Петровичу цікава не лише “тернопільськими ковбасами”, але й можливістю залучення кадрового потенціалу під вибори.

По-друге, перші дні роботи уряду змін свідчать: Яценюк не збирається відсиджуватись в Києві, а під приводом пошуку альтернативи планує “бороздить” регіональні простори, тримаючи в тонусі власний електорат.

Керуючись цими міркуваннями, “фронтовики”, певно, і збираються формувати обласні експертні ради, куди будуть входити авторитети провінції та потенційні кандидати на виборах від “Фронту Змін”.

“Мы еще увидимса. Я так думаю...?” Кінофільм “Міміно”

Коли прославлений кінорежисер Емір Кустуріца намагався в одному зі своїх фільмів зобразити трагізм військового часу, нічого кращого аніж показати глядачеві зруйнований військовими діями зоопарк, він не знайшов.

Подібного роду трагізм видніється й у “Нашій Україні”.

З одного боку, фракція НУНС, до якої входить партія, синхронно з БЮТ “відрядила” перебіжчиків до нової коаліції, що не додає електоральних симпатій нашоукраїнцям. З іншого, інертність партії ставить під сумнів її виборчі перспективи, як на місцевому, так і на загальнонаціональному рівні.

До того ж, на сьогодні дехто в партії переживає синдром доведення перед собою того, що ще може займатися активною політикою. Хоча куди важче в цьому переконати партійні організації, вихід котрих набув системного характеру.

Ще складніше довести це власному народові, котрий не може протестувати проти неукраїнського президента. Бо український — в “сплячці”.

Місцеві вибори — реальний шанс усе виправити.

Хоча й тут два “або”. Або участь у виборах НУ як партії, що відкинула всі амбіції та повернулась обличчям до людей. Або ж, робота в провладній орбіті, та, попри свої структурні й ресурсні руїни, серйозна шкода рейтингу Тимошенко.

“Он глазами вроде хочет...” Із пісні Гаріка Крічевського

Єдине, що рухає на сьогодні партію “За Україну” — амбіції В'ячеслава Кириленка. Окрім цього, ані стрічкова, ані антитабачникова кампанія не додають популярності Кириленку в регіонах.

Разом з тим, протягом року діяльності в статусі лідера партії, В'ячеслав Анатолійович так і не спромігся розвинути кадровий потенціал, просунувшись далі персон Ляпіної, Кендзьора та їм подібним.

Попри це Кириленко не покидає надій завести своїх депутатів у ради обласних та районних рівнів. І тут основні сподівання — на “недобитки” НУ, які, судячи з настроїв головних опозиціонерів, і стануть площиною, за котру буде вестися найзапекліша боротьба.

“Я полагаю, что торг здесь неуместен!” “Дванадцять стільців”

Свого часу великий Вольтер сказав: “Якби Бога не було — його слід було б вигадати”.

Особливістю ВО “Свободи” є таке ж вигадування. Не для віри звичайно. Для критики. І якби не було Януковича, вони б вигадали когось іншого.

Чи можуть соратники Тягнибока розраховувати на значні електоральні успіхи в регіонах? Зважаючи на невдалий досвід владної діяльності після виборів Тернопільської облради, гадаю що ні. Оскільки суспільна свідомість на ряду з видовищем, що вміло створює “Свобода”, вимагає й “хліба”. Але цього, як показує приклад тернополян, свободівці протягом довгого періоду своєї діяльності так і не усвідомили.

Питання сміття, доріг, розвитку області — усе це як було, так і лишається відкритим до вирішення. А відтак, звична для “Свободи”, так само як для КПУ, критика, на місцях, по крайній мірі на Тернопільщині — уже не буде актуальною.

Потрібно буде доводити свою правоту справами.

“Я мзду не беру, мне за державу обидно” Кінофільм “Біле сонце пустелі”

Анатолій Гриценко вже інституціоналізував власних прихильників. Після січня 2010 року, партія “Могутня Україна” була перейменована в “Громадянську позицію”. Проте, з огляду очікуваних перспектив, виникає аж занадто багато запитань до нового утворення.

По — перше, фінанси. Гриценко не має стабільних фінансових потоків, котрі б дозволили йому вже зараз розпочати свою регіональну виборчу кампанію. Якщо ж вони й з'являться ближче до виборів, тоді “Громадянська позиція” ризикує загубитися в розгалуженому числі партій, фінансові й ресурсні можливості котрих будуть на багато більшими.

По-друге, кадри. Один у полі теж воїн. Проте, враховуючи політичні реалії останніх років, “вовк без вовчої зграї” ризикує бути знищений політичними опонентами або ж виборцями.

Тому, очевидно, Анатолію Степановичу вже зараз потрібно шукати дотиків компромісу зі спорідненими опозиційними силами для того, щоб сподіватися хоча б на мінімальний успіх власної партії на місцевих виборах.

На завершення

Далекого 2004-го, у розквіт Помаранчевої революції, на одній із центральних вулиць Вінниці довелося почути пристрасну перепалку між двома перехожими. Особливо цікавим було її завершення, коли один із учасників, віддаляючись, запитав: “Де ви її бачите ту опозицію?”, а інший, у відповідь, кинув: “А Майдан це Вам що, не опозиція?”

Нажаль чи на щастя, але життя з ілюзією повернення подій 2004 — неможливе.

Неможливе, як і ствердні слова підтримки того ж таки перехожого про діяльність опозиції в 2010-му.

Чому? 2004-го опозиція показувала результат. Сьогодні ж її результативність дорівнює нулю.

2004-го опозиція була двигуном, що складався з ряду взаємодоповнюючих механізмів. Сьогодні ж вона розбалансована. В її діях відсутня будь-яка командна гра.

Гра, що має на меті не прояв амбітності, месіанства, радикальності чи поміркованості її учасників. А така, у ході якої індивідуальна майстерність і командна взаємодія сприяли б виробленню ефективних політичних рішень.

І допоки її не буде, опозиція “в суху” програватиме владній команді. А її жалюгідний вигляд в очах народу перекреслюватиме всі електоральні перспективи на виборах будь-якого рівня.

Євген ЗАЇКА