Олександр Галенко: “Донецькі правлять, як велить політична культура Степу”

Історична Правда поговорила зі сходознавцем, кандидатом історичних наук Олександром ГАЛЕНКОМ про азійський вектор минулого України, його внесок в історію та політичну культуру.

Бесіда відбувалася до початку кривавих протистоянь на київських вулицях.

- В Україні чутно думки про те, що в нас співіснують, чи то конфліктують європейська та азійська парадигми історичного розвитку...

— Дозвольте спочатку зробити кілька зауваг до Вашого питання, щоби прояснити кого з ким я пропоную порівнювати і чому.

По-перше, все-таки Азія надто велика, щоби виводити якусь “азійську” парадигму. А Україна, хоч порівняно невелика, але цивілізаційно досить строката країна. І цивілізацій, центри яких знаходилися в Азії, в Україні відомо дві.

Перша — це степова цивілізація. Йдеться про кочових скотарів Євразійського Степу, які жили від Дунаю до Маньчжурії. В Україні її знають переважно завдяки скіфам, хозарам, печенігам, половцям, монголам, Чингісхіну, Батию, кримським татарам.
Кочові і осідлі цивілізації Сходу

Згадані народи та особи культурно дуже відмінні від китайців, арабів чи індійців, хоч знаходяться теоретики, які не уважають степовиків за осібну цивілізацію. Її центр знаходився переважно у Монголії, хоча у Геродотові [V сторіччя до нашої ери — ІП] часи ним була саме Україна.

Другу цивілізацію умовно називають ісламською або — за географічним положенням її центру — близькосхідньою.

На території України вона з’явилася завдяки прийняттю ісламу тими самими степовими кочовиками на початку 1300-х років. А завдяки османській експансії наприкінці XIV ст. вона захопила ще й південь Криму [в середньовіччі південний берег Криму належав Генуезській торгівельній республіці (Італія) і готському християнському князівству Феодоро, ці держави були захоплені десантом Османської імперії в 1475 році — ІП].

Проте степова культура добре уживалася з ісламом, допоки українська колонізація та російська експансія 200 років тому остаточно не поклали край пануванню їх обох на цій частині України.

Азію на території України представляла головним чином степова цивілізація. З усіх мешканців України першими стали відомі у світовій історії саме скіфи та кіммерійці, за півтори тисячі років до Київської Русі.

Отже, степовики проіснували тут мало не три тисячоліття — набагато довше за будь-кого — і перейматися питанням їхньої культурної спадщини в Україні абсолютно доречно.

Таким чином, ви питаєте про пошук джерел політичної культури півдня і сходу України у цивілізації кочових скотарів Євразії, яка панувала саме на цій території близько трьох тисячоліть.

- Чи коректна така постановка питання з наукової точки зору?

— Наразі кочовики Євразії вивчені досить мало. Вони залишили по собі значно скромнішу писемну спадщину, аніж осілі спільноти.

Але рятує разюча подібність культури степовиків, незалежно від місця та часу походження свідчень, не кажучи вже про мову. Це демонструє не лише її консервативність цієї культури, а й живучість.

Тому ця тема цілком придатна для наукового дослідження. Тільки доводиться триматися певної методики, яка полягає у тому, щоби виявляти не лише подібність сучасних українських явищ до колишніх степових, а й спосіб, яким чином відбулося запозичення.

- Можна приклад такого явища?

— Хіба що лінивий не закидав нинішній українській владі її “совковість”. Це не викликає заперечень, бо радянський досвід виглядає єдиним доступним джерелом уявлень про те, як мусить себе поводити влада.

Проте наша сучасна влада принесла з собою традиції й виразно інші у порівнянні з радянською. Наприклад, в СРСР можновладці, як нам відомо, не хизувалися своєю владою та розкішним побутом. Натомість для теперішніх олігархів абсолютно характерне демонстративне споживання.

Показовий момент — це демонстративне споживання не викликає обурення більшості електорату. Не викликає попри радянське виховання в дусі класової ненависті до капіталістів, і попри західноєвропейську модель “урядовця як найманого працівника”, до якої ми нібито так прагнемо.

Але у східній культурі влада не потребує скромності, навіть навпаки. Хто спромігся посісти значний пост — той везунчик, пестунчик долі. Саме слово “держава” (”девлєт) в османотурецькій мові початково означало “щастя”. І щасливчик демонструє іншим своє везіння. А інші дивляться і не засуджують. Бо сподіваються, що й самим удача усміхнеться.

- Якою є модель степового суспільства?

— Усі степові суспільства (клани, племена, племінні союзи, степові імперії) були побудовані на суворій ієрархії, що створювалася і підтримувалася головним чином насильством.

Степова держава — це завжди імперія, що утворюється шляхом завоювання під проводом талановитого воєнного генія. Вона має таку будову:

1) центральний уряд складався з правителя, його династії та персонально відданих слуг-соратників (останніх тюрки називали “буйрук”, себто “наказний”, звідки пішло в нас слово боярин, в монголів їх називали нукерами),

2) нижче знаходилися піддані, але союзні племена — воєнна опора уряду;

3) більшість складали усі завойовані — байдуже, степовики чи осілі — вони перебували на становищі рабів.

Як вище згадано, принцип ієрархічності у степовиків розвинув ідеологічне уявлення про те, що керування державою є найбільшим трофеєм і найвищим людським щастям. Зрозуміло, допускалася перемінливість щастя і, отже, перспектива втрати держави. Але допоки влада зберігалася в руках правителя, він насолоджувався своїм щастям, і більше того, цього ж очікували від нього і його підданці.

Потяг донецьких можновладців до показного розкошування — та ще й за рахунок державного бюджету — точно відповідає степовій традції, хоч власник Межигір’я чи його нукери про таку екзотику не здогадуються.

Власне, вони вважають себе в праві отак буквально насолоджуватися державою. Між іншим, “насолоджуватися (буквально: обжиратися!) державою” — це дослівний вислів, що вживався у надгробкових епітафіях державних службовців у Тюркському каганаті (6-8 ст.): “О, я не насолодився державою, який жаль!” Про яку службу народові йдеться?

- Яким чином ця модель могла перейти до нас через вісімсот років?

— Основний засіб передачі культурних традицій на степу — в усній формі. Йдеться не про фольклор, а про соціальні норми — поняття, образи та вислови мови, в яких задаються моделі поведінки членів суспільства.

Тобто український степ разом із його мешканцями, українізованими тюрками, якщо говорити відверто про останні століття його історії, усно запозичав і елементи давньої степової культури. Причому цей процес культурної взаємодії між слов’янами та тюрками простежується з давніх-давен, від монгольського завоювання та й раніше.

Підставу для таких запозичень слід шукати у престижності степових реалій. Наприклад, деякі київські князі, включно з хрестителем Володимиром величалися найвищим степовим титулом “кагана”, попри те, що були скандинавського походження.

Уявіть собі провінціалів зі Скандинавії, які не мали, по суті, сильної державності. Вони приходять у степ і бачать пишні степові міста, що торгують на цілий світ. Я маю на увазі столиці та інші міста хозарів — Ітиль/Хамліх [у низов'ях Волги, місце точно невідоме — ІП], Семендер [на території нинішнього Дагестану — ІП], Баланджар [на території Азербайджану — ІП].

Звісно, що київським князям було престижно привласнити й хозарський титул кагана. Але вони спромоглися піти на це винятково за нормами степової політичної традиції — або породичавшись із каганами, або завоювавши їхню столицю.

Володимир титулувався “каганом” саме тому, що був сином переможця хозар Святослава. Та й сам Святослав Хоробрий був удостоєний каганської честі тим, що після фатального для князя бою на Хортиці печенізький ватажок Куря зробив з його черепа ківш для вина.

Степ і його культура були важливою складовою нашого середньовіччя. Ви подивіться на княжих тілоохоронців — там суцільні степовики. І це лише ті, про кого згадують давньоруські літописи, де основними персонажами, звісно, були князі.

- Анекдотично відомі “страусині черевики” Януковича — це теж один із прикладів його розуміння влади і того заради чого її прагнути?

— Арабський історик початку XIV століття Рашид-ад-Дін розповідає, як Чингіс запитував своїх соратників: “Що є щастям для справжнього чоловіка?” І ті відповідали йому, що насамперед для щастя треба передусім пишно вбратися і сісти на гарного коня. Це те саме, що нині мати дорогий одяг та автомобіль, — підкреслювати свій статус.

Далі соратники монгольського хана переконували його, що чоловік також має поїхати на полювання із соколом. Для XII-го століття та й взагалі це був найпрестижніший у Євразії різновид дозвілля. Як ми знаємо, на полювання в нас тепер той самий попит. Між іншим, смак до винятковості у вигляді заповідників теж дуже давній. Змінився хіба що мисливський реманент.

Але в цілому набір речей, які були актуальними для степового володаря на зразок Чингісхана, залишається таким самим ціннісним і для теперішньої української влади. І не тільки для влади — багато українців досі влізає у кредит задля дорогого автомобіля. Що вже говорити про культуру відзначати найдрібнішу подію в житті спільним розпиттям алкоголю.

Отже, дорогий одяг, засіб пересування і полювання. Але знаєте, що відповів Чингісхан? Його відповідь Чингісхана миттєво нагадує про іншу гарячу політичну реальність в Україні.

А сказав він, що найбільше щастя для справжнього чоловіка — це бачити свого ворога, як той плазує судомно по землі і молить про помилування, тоді як “справжній чоловік” і далі насолоджується приниженням ворога, розважаючись із його дружинами.

- Ув’язнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка — це також помста як один із відгомонів тієї епохи?

— Цитата Чингіс-хана тут більш ніж переконлива. Мало здобути перемогу, потрібно конкретно насолодитися помстою через приниження суперника. Мені нічого додати.

- Що ще об’єднує “донецьких” зі степовикам в контексті, який ви змалювали?

— Насамперед посилення впливу родини, “династії”. У степовиків династія була основним джерелом стабільності і, відповідно, нестабільності.

Усі найвищі державні посади розподілялися між представниками династії, яка за примітивними устоями степовиків вважалася верховним власником цілої держави та мусила заради її збереження продукувати нащадка. З угасанням родини вигасала й держава.

Найвищу довіру в чиновницькому апараті степовиків мають лише члени родини. Але усі ці держави розпадалися, бо сім'я не втримувала єдності. Найвитривалішими були, як виняток із цього правила , ті-таки монголи, що впродовж чотирьох поколінь утримували цілісність своєї імперії, зберігаючи порозуміння між членами династії.

Тут аналогії очевидні. В Україні останнім часом панує майже донецький “расизм”. Чи не всі найвищі посади в державі посідають обранці територіального — якщо не родинного — клану Януковича.

Тільки окремі люди — як київський Табачник або дніпропетровський Вінкул — приймаючи ці правила гри, зараховуються до клану. Це теж чудово вписується в степову традицію. Головне, щоб вони демонстрували свою лояльність.

Характерне також опертя на ватагу. Усі степові держави починалися з генія однієї особистості, але саме з того моменту, коли вона створювала власне угрупування. І ця кліка вже встановлює власне панування.

З такою традицією пов'язаний і український політикум. Наші політики дуже люблять надавати власні імена тим партіям, які вони організовують. Можливо, це свідчить також і про рівень виборців, які голосують за імена, а не за ідеї.

Регіонали, скажімо, не в змозі були осягнути себе в масштабах цілої країни. Їм потрібно було вицарювати один маленький регіон, так вони свою партію й назвали. Тобто вони мислили з позицій ватаги. Ось, до слова, ще один приклад того, як наші степовики відрізняються від росіян. Ті назвали правлячу партію “Єдіная Росія”.

Щодо решти українських політиків, то годі й згадувати: блоки Тимошенко, Вітренко, Литвина. Навіть в офіційній назві УДАРу написано “партія Віталія Кличка”.

Тож різниця між степовими бандами полягала лише в їхньому вожакові, чиє ім’я давало назву й цілій державі, якщо вона не перебирала на себе назву етносу. Ще Геродот, описуючи давню Україну, згадує, що скіфами скіфів називають греки. Самі ж вони іменують себе сколотами, тому що Сколот — таке ім'я мав їхній цар.

В українській спадщині серед таких назв можна згадати й народ гагаузів, що мають своїм епонімом сельджуцького принца Кейкавуса.

Турки шістсот років звалися османцями за іменем свого першого успішного правителя Османа, хоча в його епоху в Анатолії існувало не менше двадцяти інших правителів. Так само перед османцями існувала й держава сельджукідів, названа за іменем епоніма “Сельджук”.

Сучасні українські партії, як і їхні степові попередники, також можуть запропонувати лише лідера, тому ним і торгують. А з іншого боку мають електоральне середовище, яке цей бренд сприймає, бо є носієм відповідної традиції.

- Якщо “регіонали”, справді, носії степової традиції, чому тоді вони не розбудовують сильної армії, як монголи чи той-таки Путін?

— Через описану провінційність своєї євразійської ідеології. З іншого боку, в них немає ресурсів її розбудовувати. Сучасні армії потребують технологій та науки, що вимагає звільнення суспільства чи навпаки — посадити його й хай працює, як робив Йосип Віссаріонович.

До речі, монголи діяли за майбутньою радянською моделлю — створювали замкнуті табірні поселення, в які заганяли китайців ткати шовкові тканини. Далі забирали шовк і продавали на Захід. В Україні це нині неможливо.

Але закупити нове спорядження та спецзасоби для “Беркута” за рахунок бюджету — менш проблематично. “Регіонали” ситно підгодовують міліцейські спецпідрозділи. Вони творять реальну лояльну силу, яка має їх має відстоювати та виконувати їхню волю, згідно зі степовою моделлю.

- Кажуть, що Янукович не з'являється на людях, бо боїться замаху?

— Це природно. Усі хочуть жити. Тут не варто пов’язувати цю рису зі степом, за винятком одного елементу. Для степовиків було характерне перетворення публічного офісу вождя держави на талісман, якого ніхто не бачить.

Хозари, наприклад, від дев’ятого століття ділили вищу посаду на дві: одну — кагана, який був талісманом, другу — кагана-бека, що представляв виконавчу владу. Османські султани пережили ту ж еволюцію, тільки не розділили свій офіс на дві половини, а з XVI століття перетворилися на емблему, якої ніхто не бачить, або ж бачить лише на формальних імпрезах, учтах тощо. Тим часом уся влада належала великому візиру.

Чинний президент України теж хоче бути талісманом-емблемою, що нескладно розгледіти. Він з’являється лише на ритуальних зустрічах та поїздках по областях. Навіть останні драматичні події в країні, які вивели на вулиці сотні тисяч демонстрантів, не змусили Януковича вийти на люди.

- В Азії неважко зауважити, як “князьки” пишно розбудовують власні столиці, цілковито занехаюючи околиці та решту регіону. Чи можна сказати, що те ж спостерігаємо зі скандалами довкола “Межигір’я”?

— Для степовиків це поширена практика — мати резиденцію поза містом у пишних наметах. Так проводили час усі степові монархи. Власне, Золоту Орду і назвали “золотою” через наметові розкоші її володарів. Так жили й хозарські кагани, і тимуриди [нащадки самаркандського воєначальника Тимура-Тамерлана, який устиг повоювати і на території нинішньої України — ІП].

Заміське життя монархів було пов’язане з кочівництвом. Окрім того, володарі уникали міст, бо там часто вирували небезпечні хвороби на кшталт чуми. Самі ж міста кочували услід за володарями. Слава Богу, в нас до цього поки не дійшло, Київ ще не переїхав ближче до Межигір’я. Але сама традиція заміської резиденції збереглася.

Степовики, звісно, також особливо дбали про свої столиці. Адже там був престол монарха. За назвами столиць іменували й держави — приміром, Московське князівство чи Казанський ханат. Очевидно, для регіоналів такою столицею нині є Донецьк, зважаючи на його стрімку розбудову та інвестиції в регіон. Але не Київ.

- Розкажіть про традицію переговорів і у Степу.

— У практиці переговорів степовиків основоположним принципом була ієрархічність стосунків — причому як у зовнішній, так і внутрішній політиці. Жодної рівності, партнерства, взаємності там не було місця. Відтак, пихатість, зневага, лайка — ось набір дипломатичних прийомів на переговорах.

- Чи можна згадати якісь приклади з українського політичного побуту?

— Відгуків регіоналів на адресу опозиції рясніють ними. Будь ласка — “политические микроорганизмы” (Колесніченко), “если оппозиция образумится” (Єфремов), “развели как котят” (Чечетов). І це на адресу тих, хто у демократичному суспільстві вважається за рівного. Про який діалог з опозицією може йти мова з таким ставленням?
Карта голосування на президентських виборах 2010 року

Але лайка — це для опозиціонерів-політиків. Посполитим же — за ієрархією — згодиться беркутівський (читай “нукерський”) кийок та чобіт, суддівсько-міліцейський терор. Ігнорування — це найлегша відповідь, утім, вимушена й тимчасова, адже вона не знімає персональної образи маєстату правителя.

Відомо, що монголи в грізному та бундючному стилі писали й до іноземних правителів. Тож може здаватися, що Янукович чемніше поводиться із іноземними політиками. Насправді ж ця чемність вимушена і радше видає марнославство та провінційність, коли він пнеться до діалогу — що з Заходом, що з Путіним.

І те, й інше має прямі паралелі зі степовими правителями, яким лестила зовнішня увага. Той таки Чингіз-хан пишався заштатним титулом “начальник прикордонного загону” (чаутхурі), який він одержав від імперії Цзінь, хоч і знищив її, коли зміг.

- Але як щодо переговорів із політичними супротивниками?

— Персональна власність степового можновладця на державу означала, що всі урядовці були лише засобом передачі слів правителя.

Тому на переговорах вони лише відправляли цю службу, а не були дипломатами в сенсі осіб для переговорів, з якими можна шукати рішення. Саме тому знущання над послами — а то й убивство — вважалися припустимою відповіддю їхньому патрону.

В історії відомо чимало епізодів отаких кривавих розправ. На українських землях ця традиція теж засвідчена. Чернігівський князь Михайло Всеволодович, який володів Києвом у 1238 році, вбивши монгольских послів, по-степовому прозоро відповів царевичу і майбутньому кагану Мунке на пропозицію здати місто.

Єгипетський мамлюк і майбутній емір Бейбарс, який походив із чільного половецького клану, 1260 року наказав розпиляти двох послів від монгольського нойона Кет-Буки.

Отож, представники правителя — ляльки на переговорах. Теперішній міністр іноземних справ Кожара, як ми всі знаємо, найчастіше виступає в ролі саме отакої розмовляючої ляльки, виправдовуючи свого патрона та інших його підлеглих.

- Чи прийнято виконувати домовленості, отримані внаслідок переговорів?

— Тут ми підійшли до важливого аспекту перемовницьких традицій Степу. Це — брехня і провокації, що є неодмінними, робочими, або — як “регіонали” останнім часом полюбляють говорити — “ефективними” засобами степової дипломатії.

Вони є такими через те, що угоди, укладені степовиками, вважалися присягами. Власне, вони присягами називалися й словесно (агд, пейман, ант), а не договір чи контракт, як у нас. Відповідно, степовики визнавали обов’язковий характер присяг.

Проте не надто — тому що за потреби їх турбувало, яким чином припинити чинність власної присяги. А єдиний спосіб — це інсценізувати зламання присяги опонентом.

Приміром, ранні османські літописи довго дурили істориків розповідями про перемоги перших османців над невірними, тому здавалося, що вони тільки й робили, що воювали з християнською Візантією. Насправді ж вони спершу завоювали землі сусідів-мусульман.

А літописи маскували османську агресію напівправдою, отже зрештою брехали. Пізніші ж літописи часом відверто записували дискусії імперського дивану про пошук у діях супротивника приводу для зламання присяги.

Та несправедливо було б звинувачувати лише можновладців у слідуванні степовим ритуалам. І не в цьому полігає моя мета. Власне, донецькі правлять у свій нахабний та зухвалий спосіб через те, що стереотипи політичної культури Степу надто міцно сидять на Україні, і їхню могутню вкоріненість мало кому видно.

Дозволю собі персональний приклад, що пояснює таке явище, як кортеж Януковича. В 1997 році, під час перших сходознавчих читань Кримського у Звенигородці (Черкащина), місцева адміністрація возила учасників наукової конференції з готелю до місця проведення засідань з міліцейською сиреною та миготілками.

Західних колег це відверто обурювало. Вони протестували зі щирою відразою: “Нас возять як османських пашів!” Зрештою вони просто відмовилися сідати в автобус, і ходили ці професори з Лондона, Парижу, Кембріджа, Індіани та Гарварду три кілометри звенигородською пилюкою.

Втішило одне — вони не лише побачили прикордоння степу-лісостепу, але й відчули живучу політичну традицію степовиків, для якої ієрархія — основа порядку. І саме ж до неї апелювала чергова розмовляюча лялька з пошту президента Герман (дарма що львів’янка), мовляв, в президента є таке право, їздити кортежем.

— ------------------------------

Олександр ГАЛЕНКО — історик-сходознавець, тюрколог, джерелознавець. Кандидат історичних наук. Керівник сектору дослідження цивілізацій Причорномор’я Інституту історії України Національної академії наук.

З 1992 року викладає історію Кримського ханату, Османської імперії та степових держав Євразії у Національному університеті “Києво-Могилянська Академія” (доцент кафедри історії).

Брав участь у створенні Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського НАН України. Засновник журналу “Сходознавство”.

Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ