Олександр Данилюк: “У нашій країні будь-які економічні пільги закінчуються корупцією та зловживаннями”

Президент анонсував, що в нас тепер буде три економічні пріоритети: IT, агропромисловий комплекс та енергозбереження. Але яким чином держава підтримуватиме ці галузі? У нас же не соціалізм нібито…

— Одразу скажу: ні про який соціалізм не йдеться. Держава не повинна оплачувати все це зі своєї кишені. Тепер за секторами. Якщо брати енергозбереження, то треба розуміти, що це дуже серйозні капіталовкладення. Їх у держави немає. Тому наше завдання — залучити гроші й прибрати перепони, які заважають згаданому сектору розвиватися. Наприклад, чи не найвагоміша складова енергоефективності — утеплення будинків. Але ж у нас зараз така система субсидій, яка не стимулює енергозаощадження. Той, хто отримує субсидію, не має для цього жодної мотивації: навіщо йому витягати зі своєї кишені чималі гроші? А якщо таких людей у нас 50% усіх громадян? Тому треба ввести систему, за якої субсидію ти можеш отримати, тільки якщо щось вкладаєш із тих грошей, які тобі дає держава, в енергозаощадження. Так, держава може відшкодовувати ці кошти, наприклад, виплачуючи відсотки за кредитом, який візьме на це громадянин у тому ж таки державному банку. Є також ідея створити так званий револьверний фонд, гроші з якого використовуватимуться якраз на проекти з енергозбереження. Коли проект реалізується, його конкретний результат — зменшення споживання того самого газу, тобто вивільнені кошти. Вони якраз і повертаються в цей фонд, і перші спонсори можуть поступово отримати свої гроші назад. Виходить такий собі револьвер. Наприклад, зараз гроші хоче вкласти німецький уряд.  

А чи є в нас чітка стратегія енергонезалежності?

— Це досить складне запитання. Наприклад, чи треба нам будувати свій LNG-термінал або трубопровід до Балтії, де вже є такий термінал. Це абсолютно економічне питання, питання часу та ресурсів, що дешевше та швидше. Остаточних розрахунків у мене немає. Стосовно сонячної енергії можу сказати, що держава не витрачатиме грошей на її розвиток, бо їх просто немає. Держава має створити умови для цього, але не будь-якою ціною. Вона не повинна інвестувати бюджетні кошти в це. Взагалі я повністю дотримуюся поглядів Кахи Бендукідзе щодо ролі держави: вона має виконувати мінімально необхідні функції, але якісно й швидко.

Може, запровадити якісь податкові пільги чи створити спеціальні зони для енергозберігаючих компаній?

— Я категорично проти, бо це і є неправильне використання коштів. У нашій країні будь-які пільги закінчуються корупцією та зловживаннями. А також убивають нормальну конкуренцію та ландшафт ринку. Те саме і з вільними економічними зонами — не бачу жодного сенсу. Треба на рівні всієї країни створювати якнайпривабливіші умови для бізнесу — ось це і тільки це є голов­ним завданням держави, а не дотувати щось із державного бюджету.

Тепер про АПК. Тут теж не можна говорити про державні пільги? Тоді як розвивати галузь в умовах ринкової економіки?

— А ось тут якраз і можна поговорити про пряму державну підтримку. На сьогодні головне джерело пільг для АПК — пільговий режим ПДВ. Але МВФ вимагає від нас відмовитися від пільг. З наступного року ми це зробимо. То буде сильний удар по агропромисловому комплексу. Тому треба думати про заміну податкових пільг якимись іншими. Бо ж ми кидаємо наших виробників конкурувати з виробниками країн, де така підтримка є. Звичайно, паливо чи навіть закупівельні ціни держава не має субсидувати. Моя позиція: ми повинні допомагати дзеркальними заходами залежно від того, на який ринок хочемо вийти. Якщо у Франції діють прямі субсидії, а ми бажаємо вийти на французький ринок, отже, треба вводити таку підтримку. Хоча, чесно кажучи, це питання навіть не наступного року. До того ж, враховуючи дедалі більшу кон’юнктуру ринку, сільгоспвиробники не багато втратять від скасування пільг. Ось із чим ми можемо, маємо й плануємо допомагати вже буквально завтра, то це з усуненням законодавчих і технічних норм, що заважають аграріям. Наприклад, застарілих фітосанітарних норм, технічних регламентів продукції, системи контролю, метрології, стандартизації тощо. Досі дуже багато з цього не зроблено чи просто не запроваджено, навіть коли ухвалені відповідні зміни до законодавства. Це питання до міністерств економіки та сільського господарства. А без цього бізнес не в змозі працювати. За просто так нам ніхто свій ринок не відкриє. Ні в Європі, ні в Азії, ні в Африці. Тому спочатку треба синхронізуватися з ЄС, і це завдання держави. А потім ще й допомогти промоушном та виходом на нові ринки. 

Що саме ви маєте на увазі? Лобіювання великих приватних агрохолдингів, які й становлять левову частку нашого АПК, через послів і консулів?

— Немає різниці, чи фермерів, чи агрохолдинги. Але в кожного свій внесок в економіку. Подивіться, яку валютну виручку приносять у країну агрохолдинги, і ви здивуєтеся. Дуже велику. Інше питання, що може держава зробити для великого холдингу? Повторюся: тільки прибрати всі бар’єри для виходу на закордонні ринки на кшталт фітосанітарних норм. Дотувати чи допомагати йому будувати елеватори явно не потрібно. Чи допомагати з новими ринками? Не впевнений, бо в холдингів значно більше можливостей залучати консалтингові фірми й вивчати ринки, ніж у держави. До того ж вони можуть і самі зв’язатися з відповідним посольством у відповідній країні й у відповідному порядку вирішити свої питання. Але в нас є ідея створення при Міністерстві економіки двох агенцій: Export Promotion Agency (просування експортерів) та Export Insurance на основі Укрексімбанку (страхування політичних ризиків експорту державою). Насамперед ці агенції мають діяти не на цивілізованому європейському напрямку, а в разі виходу українських експортерів на новітні ринки, де є багато ризиків, у тій самій Африці, наприклад. Це стосується й АПК, й інших секторів. Причому здебільшого все ж не великих компаній, котрі й самі можуть знайти собі агентів впливу, а дрібного й середнього бізнесу, який явно сам не має коштів і можливостей для виходу за кордон. Ось тут держава має й буде допомагати. Ми запланували, що Export Promotion Agency повинна запрацювати вже до кінця року. Зі страхуванням складніше: у нас багато планів і навіть є законопроект, але там поки що чимало невирішених технічних і законодавчих питань.  

Ну й IT. Окрім постійних “маски-шоу” у відповідних компаніях нічого іншого не видно.

— Якщо чесно, це для мене дуже болюче питання. Сам не до кінця розумію, навіщо таке робити. Хтось намагається впіймати те, що вхопити неможливо. Адже всі основні засоби ці компанії мають у вигляді віртуальних активів, і в разі наїзду вони просто переїдуть із країни. Але це дуже поганий сигнал, який нас стратегічно сильно відкидає. Що, власне, вже й відбувається щодня. Думаю, головне для айтішників — упорядкування системи захисту інтелектуальних прав, бо без цього немає жодного резону робити свій продукт на нашій території, а не працювати на аутсорс. Адже зараз більшість працює на аутсорс, а гроші отримує за кордоном. Тому, повторюся, голов­­не — стимулювати виробництво кінцевого продукту тут, в Україні, через захист інтелектуальної власності, система якого має запрацювати повноцінно.

Закони ніби є, але вони майже не виконуються. І поки цього не буде, весь наш IT-потенціал і надалі реалізовуватиметься за ме­жа­­ми країни. Ніяких вітчизняних “Сколково” створювати не треба. Я вже пояснював, що не вірю в такі методи. Нехай просто айтішникам буде вигідно створювати кінцевий продукт у себе вдома — впевнений, що це спрацює. Ось усе, що реально має робити держава. Інший бік справи — залучення сюди великих міжнародних виробників такої продукції на кшталт Apple чи IKEA. Тут у гру має включитися Національна інвестиційна рада при президентові, яка саме створюється і яка повинна працювати з цими компаніями, дізнаватися про їхні бажання та проблеми під час виходу на ринок, допомагати їх вирішувати. Це стосується й інтелектуального продукту, й реального виробництва. Треба вести з ними переговори й робити так, щоб вони якомога швидше прийшли на наш ринок.

— ---------------------------------

Олександр Данилюк — український економіст, державний службовець. Народився 1975 року в Григоріополі, Молдова. Закінчив Київський інститут інвестиційного менеджменту, Національний технічний університет “КПІ”, а також Бізнес-школу (MBA) Індіанського університету (США). Протягом трьох років працював над проектами компанії Baker & McKenzie в Лондоні та Москві. Був радником прем’єр-міністра України в 2005—2006 роках. З вересня 2010-го очолював Координаційний центр з упровадження економічних реформ. Позаштатний радник президента Януковича. З липня 2014-го представник президента в Кабінеті Міністрів. Заступник глави Адміністрації президента з 25 вересня 2015 року.

Богдан БУТКЕВИЧ