Люди розчаровані? Бо думали, що на вербах виростуть груші, — кардинал Любомир Гузар

На мою думку, український народ все ще живе тим радянським синдромом “нам дадуть”: що влада для нас зробить, що нам дасть Західна Європа чи Америка. Що нам дадуть? Своїми роздумами ділиться Блаженніший Любомир Гузар, передають Патріоти України з посиланням на Інформаційний ресурс УГКЦ.

Люди дуже недбало голосують, не перевіряючи, за кого голосують, не питають у тих людей — що ви думаєте, як ви думаєте. А якщо й дадуть гречки чи щось інше, то вже цілком забувають за все.

Одне слово, хоч і є певне розчарування, але немає причини бути дуже розчарованим. Чому люди розчаровані? Бо вони думали, що на вербах виростуть груші і що вони будуть благоденствувати?

Якби люди взялися до роботи, не було б розчарування, було б усвідомлення: буду стільки мати, скільки попрацюю. Розчарування не є цілковито виправданим, його причина — у браку активності та браку відповідальності.

Не питає себе народ, не питає себе кожен, навіть ті, хто стояв на Майдані: а що я зроблю, що я зробив, щоб Україна була краща? Він запитує — а що мені дали після Революції?

А як нічого не дали, то він розчарований. Якби ми взялися до роботи і взялися не поодиноко, але разом, то ото була б сила. Дивіться, скільки у нас є добра! Волонтери!

Скільки людей робить добро, а ті, що роблять добро — як вони будують, бо самі зростають, вони служать другим, підтримують друге — то ж наше військо. Якби не волонтери, де б ми були?

Вже тепер поволі починають наші справи нормалізуватися, але на початку ми нічого не мали, але була та воля. Отже, є в народі сила, є можливість. Але треба послідовно, скажімо, не тільки волонтери, кожен громадянин повинен працювати і думати, і дбати. Тоді б не було причини бути розчарованим.

Особисто я на розчарувався, просто мені прикро. Прикро, що влада рухається не так, як би хотілось. Але я себе запитую: що роблю я? То є основне питання, де я можу допомогти.

Але я мушу першочергово — і кожний з нас, не тільки я — мусить себе запитати: а що я роблю, щоб було краще? І щось робити.

Ми мусимо бути дуже свідомі того, що ми все ще терпимо від того виховання, яке наші люди дістали за радянських часів.

“Я б сказав, що ті, на кого ми сподівалися, ще не дійшли до такого рівня духовного, щоб виправдати наші надії. Бачите, і до сьогодні наші політики борються за владу. Прикро сказати, на що ладні йти за владу: купують та продають голоси, роблять, що хочуть.

Багато говорять, а мало роблять. Але за всяку ціну хочуть бути при владі. Змінюються закони, якісь дивні оборудки робляться на користь людей при владі.

Одне слово, ми маємо все ще отой синдром влади. Дивіться, ті депутати: ну, душу і тіло продасть, аби тільки дійти до влади. А чому? Не для того, щоб служити народу.