Лузери

В Україні термін “опозиція” вже давно ввійшов у топовий список політичного лексикону. Його можна почути усюди: починаючи з трибуни Верховної Ради й закінчуючи лавками вітчизняних заполітизованих бабусь.

Проблема в тому, що насправді ж сутність опозиційності в українських реаліях скоріше нагадує “розмінну монету”, ніж політичну диспозицію. Ось і зараз, традиційно для України поствиборної, опозиційна тематика стала актуальною.

Просто сама опозиція, мабуть, ще не здогадується, що дійшла до політичної “точки біфуркації”.

Незалежно від типу політичної системи, опозиційність, як один із видів політичної діяльності, направлена на виокремлення суспільно-політичної, економічної та іншої альтернативи, яку відстоює певна політична сила.

Перш за все варто зазначити, що в країнах Європи феномен опозиційності суто історичний і ґрунтується на багатовіковій традиції демократії. Відповідно, і сама політична система обумовлює її формат та сутність.

В Україні ж ані традицій, ані політичної системи, у її глобальному й демократичному вимірі, не існує.

Вітчизняна опозиція не є продуктом жодної соціальної групи або певної частини суспільства. Вона є вираженням інших, відмінних від владних, бізнес-інтересів.

Дана теза підтверджується тим, що якщо західні політичні сили, при всіх їхніх недоліках, все-таки є продуктом суспільної активності населення, громадянського суспільства, то в Україні треба бути сліпим, щоб не помітити — на зорі незалежності ніякої суспільної активності не було. Відповідно, політичні сили формувалися за іншим принципом.

За яким? Правильно, комерційним. Оскільки саме процеси приватизації домінували в Україні паралельно політичним подіям.

З того ж самого європейського досвіду, формування влади є продуктом створення політичного суспільного консенсусу.

В Україні ж опозиція є наслідком політичного лузерства. Саме така трактовка дислокації української опозиційності є максимально об'єктивною. Це напряму випливає з величезної прірви між суспільством та політичними партіями.

Відповідно, ідея про захист опозицією суспільних інтересів є нічим іншим, як політичним міфом. Їхня бутафорська активна діяльність — лише питання політичного виживання перед черговими виборами.

Однак, подібні правила “гри” діяли за часів президента Ющенка, де чергування влади та опозиції між “помаранчевими” та “біло-блакитними” було повсякденною справою. Існування реальної можливості потрапити до влади не вимагало від “сьогоднішніх” опозиціонерів жодного креативу. Адже в українських реаліях спокуса політичного успіху надто велика.

У період правління Кучми опозиційність взагалі виходила з формату політичної логіки. Вона відігравала роль “вітринної”, бо з великого політичного “пірога” завжди можна було знайти й частинку для себе. А оскільки серед тодішньої політичної еліти “випадкових людей” не було, опозицію формували вчорашні улюбленці Леоніда Даниловича, котрі й підняли бунт проти колишнього патрона в 2004-му році.

Не важко здогадатися, що ані суспільних інтересів, ані ідеологічних принципів у такому підході немає.

Фактично, до Януковича опозиція жила доволі передбачено. Або жити за загальними правилами й чекати своєї черги за владою, розкручуючи одну й ту саму тематику — при Ющенко. Або домовлятися за васально-ленними принципами — при Кучмі.

З точки зору державних інтересів жодна із цих схем користі країні не приносила. Опозиційність для Україні так і залишилася “справою тих, хто програв”, а не варіантом політичної діяльності.

Сьогодні, виходячи із внутрішньої й зовнішньої політики Януковича, стає зрозумілим, що стара тактична схема для опозиції користі не дасть.

По-перше, самі регіонали не мають на меті створювати умови для опозиціонерів.

Отримавши владу, сторінка в українській історії за принципом “пост здав — пост прийняв” вже перегорнута. Регіонали й самі мають внутрішню опозицію, з котрою треба шукати компроміс. До того ж, зараз вони реалізують стратегію масового реваншу після 5 років політичних домовленостей та тактичних сценаріїв.

По-друге, сама сучасна опозиція вже не має права на політичне маневрування, враховуючи 5 років перебування у владі. Ані суспільство, ані потенційні конкуренти Тимошенко вже не дозволять обертатися назад.

Треба шукати нову парадигму.

А де ж її знайти, коли і влада розмахнутися не дає, і внутрішньої стабільності немає, і нових ідей, як таких, придумати важко?

Політичний бліцкриг, котрий намагалася реалізувати Тимошенко в перші тижні після інавгурації Януковича — самопроголошення себе лідером опозиції, спроба створити Комітет захисту України — себе не виправдав. А зростаючи амбіції потенційних колег серйозно підірвали авторитет самої Тимошенко.

Зрозуміти Яценюка, Гриценка, Тягнибока та інших можна. Дійсно, навіщо кидатися під політичний каблук леді Ю, коли і свої політичні сили є, і потенціал якийсь-то вони собі вже навигадували, та ще й сили випробували під час останніх виборів?

Ось тільки кооперація для опозиції — питання дійсно стратегічне.

Адже протистояти ресурсу регіоналів наодинці важкувато. Ну це, звичайно, якщо на меті серйозні завдання. А якщо вистачить і декількох мандатів у регіонах, то і язиком поплескати буде достатньо, використовуючи старі ідеологічні та культурно-історичні методи. Це ще раз до питання про “суспільну значимість опозиційності” в Україні.

Та й сама Юлія Володимирівна продовжує у своїй діяльності користуватися категоріями “ми”-”вони”, навіть не замислюючись, що опозиція 2004-го, 2006-го — і 2010 — це зовсім інші політичні виміри.

Тут уже немає балансу між помаранчевим президентом і біло-блакитним урядом. Так само тут немає на горизонті парламентських виборів. А місцеві перегони — це скоріше пролонгація діяльності місцевих еліт, але ніяк не мобілізація електоральних настроїв.

Дробіння призвело до того, що Тимошенко вже кооперується зі “старою гвардією” у вигляді Луценка, що для Юрія Віталійовича, безумовно, є одним з єдиних варіантів залишитися у великій політиці. Для Тимошенко ж — створення ілюзії політичного лідерства.

Відносно самостійні опозиціонери, на кшталт ВО “Свобода”, “Фронту змін” та “Громадянської позиції”, хоч нічого поки не пропонуючи, все-таки мають більший потенціал, ніж Тимошенко.

І вони це добре розуміють.

За умов подібної політичної діяльності, яка направлена виключно на блокування трибуни й порівняння діяльності двох урядів, рейтинг БЮТ скоріше нагадує великий сніжний ком, котрий у спекотну погоду потихеньку, але плавиться. Врятувати його зможе тільки похолодання політичної арени.

Ось вам і внутрішній конфлікт інтересів серед опозиції: Тимошенко мріє про фіаско “нової генерації”, яка у свою чергу мріє зайняти електоральне поле БЮТ.

Для країни насправді й перше, і друге є абсолютно безперспективним.

Як би там усі не кричали про демократичність і свободу політичної діяльності, а від опозиції народ чекає двох речей: об'єктивної критики й, що найголовніше, альтернативи.

І саме тут виникають проблеми.

Сучасна опозиція звикла діяти в іншому ключі. Критика для неї є синонімом саботування й нагнітання суспільного антагонізму на культурно-ідеологічному ґрунті, що насправді жодної перспективи країні не дає. А коли мова йде про альтернативу, то тут взагалі глобальна проблема.

Альтернативу можна виокремити тільки в одному випадку. Коли в тебе є концептуальний погляд на речі, практично принциповий, і ти можеш його обґрунтувати, виходячи з реального життя.

Такі принципи — це не дилема, на якій мові вести документацію й із ким дружити на зовнішній арені. Це не питання куди витрачати взяті в МВФ кредити. І це не питання в кого в лавах більше олігархів.

Зараз складно моделювати, однак виникають сумніви щодо діяльності Тимошенко на посаді президента в сферах пенсійного забезпечення та оподаткування. Не можна стверджувати, що її рішення комплексно відрізнялися б від рішень Януковича. Тому сьогоднішні спекуляції навколо пенсійного віку та Податкового кодексу — у жодному разі не конструктивна опозиційність. Бо немає альтернативи.

Безумовно, так само діяли регіонали, коли голосували за підвищення соціальних стандартів. Однак зараз уже інші реалії.

Після перебування у владі ти вже не можеш казати, що ти зробив би інакше, бо ти не зробив.

Вихід один — формувати загальнонаціональну альтернативу.

І бажано починати її формувати разом із суспільством. Саме тут генерується багато альтернатив, котрі так і залишаються проектами, припадаючи пилом у державних кабінетах.

Суспільні організації завжди виступали інструментом для політичних сил, яким користувалися тоді, коли це було вигідно. Сьогодні опозиції треба опанувати нові механізми співпраці із громадянським суспільством, який би породив ту саму альтернативу. Хто перший це зрозуміє, той і виведе політичну діяльність на якісно новий рівень. І матиме реальні, а не тактично вигідні шанси для політичного майбутнього.

Суспільної користі від сучасних інструментів політичної боротьби побачити важко. Усі вони ведуть до наростання конфліктності й суспільної агресії.

Нова опозиція може з'явитися тільки на ґрунті національного консенсусу й імпонуватиме всій Україні, а не її окремим регіоном.

Політичні війни за західний або східний електорат — це шлях у безодню.

Реальна ж опозиція, формуючи альтернативу, має стати загальнонаціональною силою, а не регіональним довгограючим політичним проектом, який переживатиме все нову й нову політичну кризу через нездатність запропонувати щось нове для держави.

Віталій ФІЛІПОВСЬКИЙ