Ерозія капіталу — ознака планово-збиткової економіки

Побудовані за держпланом виробничі об’єкти з часом стають збитковими, але це нічого не змінює: їх вводять у ранг недоторканних — планово-збиткових і перебирають на утримання держави. Так, у Радянському Союзі збитковими були вугільні копальні, електростанції, гірничо-збагачувальні підприємства, цегляні заводи, виробництво мінеральних добрив тощо

Приватизація державних підприємств, на жаль, не зрушила воза з місця. Модернізації немає, промислові підприємства розвалюються, інфраструктурні споруди іржавіють. Половина промислових об’єктів збиткова, не сплачує податків, не відраховує грошей до Пенсійного фонду. Вони навіть не здатні підтримувати у пристойному стані свої приміщення і територію. На машинобудівних заводах і фабриках одягу фактично зайнято не більше 10—20% робочих місць, в інших галузях — не набагато більше. Не знаю, які думки панують у головах керівників цих підприємств (а серед них і приватизовані, й орендовані, й державні), але за таких показників вони підприємствами не керують. В усякому разі збільшити кількість тих, що працюють, запропонувати нову продукцію світовим ринкам і знизити енергомісткість економіки вони не можуть.

Особлива ситуація склалася у вугільній промисловості. Більшість підприємств тут перебувають на прямому утриманні уряду. Вони не просто збиткові. Вони не амортизують коштів для ремонтних робіт і технічної перебудови копалень. Гроші на це виділяє бюджет. Коли вони надійдуть, невідомо, до того ж немає жодних гарантій, чи їх вистачить і чи не розкрадуть та не перехоплять на інші потреби. Зате власні витрати самих шахт стають відносно меншими. Цей атавізм був дикунським навіть для соціалістичної епохи. Ніби це не виробництво, яке має бути самоокупним, а публічні бібліотеки чи школи, які без державного фінансування існувати не можуть. Наслідки очікувані: зношеність обладнання страшенна; “дешевим” штучно визнається вугілля, яке видобувається на надзвичайних глибинах, де людина не може перебувати довше двох годин; дешеве вугілля щорічно коштує десятків, а в окремі роки — сотень життів людей. Утім, на утримання такої пекельної галузі бюджет витрачає нині майже 20 млрд грн на дотації та покриття збитків.

Дуже підозріла, непрозора модель відновлення виробничого капіталу застосовується й у більшості інших галузей енергетичного комплексу. Тут також не нараховують амортизації та сподіваються на бюджетне утримання. Проте для потреб електростанцій та електромережевих підприємств за рахунок спеціальних надбавок до тарифів на електроенергію (які, зрозуміло, оплачують споживачі) утворюють галузеві позабюджетні фонди. Вони не належать компаніям, ними розпоряджаються енергетичні сановники. Призначення фондів — здійснення капітальних інвестицій у розвиток станцій, ремонтних робіт, утилізації відходів, демонтажу блоків тощо. Це — ще один рудимент радянської планової моделі, який українському енергетичному клану вдалося протягти через усі уряди й усіх президентів. Оскільки ці фонди не є складовими бюджету, на них не поширюється контроль з боку громадськості й парламенту, а тому використовуються неефективно, а нерідко — не за цільовим призначенням. Відомості знайти важко — бюрократи ретельно приховують сумнівні фінансові оборудки. Сумнівні, тому що суперечать навіть нашим, що, як “дишло”, податково-бюджетним нормам і законодавству про ціноутворення. Але те, скільки років добудовувалися блоки Хмельницької та Рівненської АЕС і які службові автомобілі мають керівники Енергоатому, свідчить само за себе. Надбавки до тарифів не входять до їхнього складу і не доходять до підприємств. Не мають вони й статусу податків, позаяк виконують протилежну функцію. Висновок: під прикриттям влади діє механізм вилучення суспільних грошей на потреби енергобюрократії. Реальних і необхідних за обсягами капіталів для галузі годі й чекати. У той час, як близько половини атомних і теплоенергоблоків виробили свій ресурс. Та й рівень їх якісних характеристик не відповідає сучасним вимогам.

Наші виробничі капітали, які не оновлюються і не модернізуються, роз’їдає ерозія, яка свідчить не лише про зношеність фізичну, а й про зношеність моральну, а фактично про економічну деградацію наших підприємств. З огляду на міру ефективності використання фінансових ресурсів, збиткові та несамоокупні об’єкти є гирями на ногах економіки: вони потребують від суспільства чистих прибутків на оплату своїх збитків, погашення боргів і відшкодування зносу фондів. За інших обставин чисті прибутки економіки були б витрачені на приріст капіталу і створення робочих місць в інших галузях, зокрема в інноваційних виробництвах та з вищою ефективністю. А отже, була б зовсім іншою динаміка нашого зростання. Виходить, що, покриваючи збиткові та паразитуючі компанії за рахунок суспільних прибутків і передбачаючи необхідні видатки у бюджеті, ми перетворюємося на планово-збиткову економіку.

Чому підприємства соціалістичної епохи не вдається поставити на ноги, що заважає? Адже є дуже багато невеликих підприємств, які виникли у новітні часи або докорінно оновлені — у харчовій галузі, торгівлі, у сферах телекомунікацій, фінансовій тощо.

По-перше, “радянські” заводи не можуть вписатися у нові ринкові запити з тією продукцією, яку вони виробляють. Їхні потужності відносно завеликі. І завантажити останні можна лише суперновими і найякіснішими виробами. Але наразі таких задач власники та керівники перед собою не ставлять.

По-друге, відійшли в минуле технології, на яких базувалися ці підприємства. А з ними стали архаїчними структури організації виробництва: не потрібні спеціалізовані на окремих виробах чисельні основні цехи; зайвими виявилися заготівельні й допоміжні виробництва — необхідні матеріали й послуги дешевше виробляти спеціалізованими фірмами і отримувати через ринок. Заводи мають стати компактнішими і звільнити масштабні земельні ділянки, приміщення, комунікації. В цьому випадку в рази зменшиться споживання палива й енергії. Не потрібним стає й чисельний апарат управління та обслуговування.

По-третє, консервація заіржавілої техніки, обладнання, споруд стала можливою завдяки створенню економічно безпечних, “санаторних” умов існування успадкованих від соціалістичної епохи виробничих комплексів. Фактично на них не поширюється принцип безумовної матеріальної відповідальності за результати роботи. Так, ніби нічого не змінилося, і за прибутковість чи збитковість підприємств відповідає уряд.

По-четверте, необхідність переходу на нові технології, зміни організаційно-просторової структури, освоєння новітньої продукції вимагають, щоб більшість старих об’єктів повністю оновили і свій профіль, і фінансовий статус (статутний фонд, кошти на рахунках, борги, фінансові активи тощо), і керівництво, й інфраструктуру, і власників. Цьому активно перешкоджають різні чиновники й директори, у яких зовсім інші інтереси.

Ці фантоми минулого захищають різними способами. В інфраструктурних та енергетичних галузях на базі раніше самостійних господарських суб’єктів створено галузеві державні об’єднання (холдинги, корпорації, концерни тощо), які монополізували ринки і диктують ціни, які гарантують їм прибутки, та заволоділи фінансами реальних підприємств. У випадку, коли підвищення цін і тарифів ускладнено, наприклад, якщо влада пов’язана політичними обіцянками виборцям цього не робити, як у випадку з тарифами на комунально-енергетичні послуги, діють інакше. Борги комунальних компаній перед постачальниками, накопичені за кілька років, періодично списуються. Цей термін означає зарахування непогашених заборгованостей на кошт бюджету, який у наступні роки відшкодовуватиме втрати постачальників. Востаннє восени 2011 року було списано 26 млрд грн. У випадку неможливості таких відшкодувань, як, наприклад, з Нафтогазом України, який накопичує зовнішні заборгованості перед російським Газпромом, наша влада просто передає боржнику бюджетні кошти для збільшення його статутного капіталу або перекредитування нафтогазових боргів.

Тобто можна робити збитки, транжирити енергію, розвалювати виробництво — жодних наслідків. Можна сказати, що своїм фізичним і моральним занепадом соціалістичні комплекси та новоутворені квазікорпорації зобов’язані урядовому управлінню, яке стало на захист чиновницького безвідповідального володіння ними і фактично продемонструвало байдужість до долі реальних виробництв та їхніх працівників. Проте воно безтурботно виймало і виймає гроші платників податків для затикання дір там, де мають зароблятися прибутки.

Отже, на запитання: як відновити “радянські” виробничі об’єкти, є конкретні відповіді.

(1) Треба взяти за правило, що постійно збиткових заводів, фабрик, компаній не має бути. Збиткові господарські одиниці державної та комунальної власності підлягають невідкладній реорганізації за ініціативою влади. Формами реорганізації можуть бути програми добанкрутних санацій, що передбачатимуть: перехід на нову продукцію, кооперацію з приватними, зокрема міжнародними компаніями, реструктуризацію комплексів, технологічне оновлення тощо. У багатьох випадках санацію доцільно здійснювати після повної або часткової приватизації об’єктів.

Процедури банкрутства недержавних підприємств за позовом кредиторів (робітників, банків, постачальників тощо) повинні бути швидкими, щоб майно не втрачало вартості й не розкрадалося. До складу кредиторів не можна включати податкові інспекції, які не є такими за визначенням і зараз лише заважають майновому відшкодуванню приватного боргу. У цьому контексті треба скасувати майнові застави (арешти) при виникненні податкового боргу. Ще одна перепона застосуванню механізму банкрутства — несамостійність і некваліфікованість судів. Податкова служба та її бажання вищі за закон і судову компетенцію. Тема для України — відома і, на жаль, за сьогоднішньої влади — малоперспективна. А без її вирішення — будемо й надалі загнивати.

(2) Першочерговою є задача демонополізації, зокрема, шляхом вертикальної та горизонтальної дезінтеграції державних галузевих холдингів, концернів, корпорацій і переводу їхніх окремих господарських підрозділів у режим самостійних підприємств. Це дозволить виокремити зі складу таких об’єднань збиткові функціональні одиниці та здійснити щодо них санаційні та приватизаційні операції. Відтак щодо самостійних приватизованих підприємств, які не стали прибутковими, треба застосовувати процедури банкрутства.

(3) Потрібно, зрештою, звільнитися з полону планового фінансування збитковості і соціалістичного ціноутворення, коли ціни покривають собівартість і забезпечують прибуток незалежно від уподобань і сприйняття виробу покупцями. Знову заявлено, що Міністерство інфраструктури підвищує вартість пасажирських квитків (на яких правах?) на перевезення залізницею. Державна компанія “Укрзалізниця” завжди буде прибутковою, хоча її послуги лише погіршуються , пасажири користуються усе гіршими і зношеними вагонами, а небезпека аварійності стає усе більш реальною. Знову держбюджет передбачає видачу субсидій і кредитів НАК “Нафтогазу”, теплокомуненерго, вугільному комплексу, авіаційним кампаніям, виробникам сільськогосподарської техніки, іншим неконкурентоспроможним підприємствам. Може, досить. Ціни мають формуватися на ринкових засадах і не зростати автоматично при збільшенні собівартості виробництва. Господарський прибуток має виникати лише при покращенні роботи, технічному оновленні, зниженні витрат, підвищенні якості продукції. Якщо ні, то компанія стає збитковою і має пройти процедуру санації або банкрутства. Лише за цих умов можна сподіватися, що розпочнеться модернізація виробництв і мереж і ми зможемо їздити у комфортабельних вагонах і отримувати у своїх квартирах гарячу і чисту воду за доступними тарифами.

(4) Час запровадити спеціальний податок з нерухомості, який зробить обтяжливим використання для виробництва і комерції занадто великі земельні ділянки та будинкові приміщення. Платниками стануть юридичні й фізичні особи — власники об’єктів нерухомості. Невеликі будинки, ділянки, приміщення оподатковувати не треба. Ставки податку доцільно встановити плавно прогресивними — приблизно від 0 до 5% вартості об’єкта і здіймати його один раз на рік. Зобов’язання з оподаткування нерухомості мають покладатися на власників об’єкту будь-якої форми власності, у тому числі державної та муніципальної. Саме у таких власників підприємств землі, будинки, приміщення використовуються сьогодні найгірше, проте вони продовжують “байдикувати” завдяки протекціонізму органів влади. До речі, такий протекціонізм, як правило, небезкорисливий, хоча вголос чиновники запевняють, що захищають заводи-“флагмани п’ятирічок”.

(5) Треба створити умови накопичення фінансових фондів для модернізації застарілих підприємств. Першим джерелом накопичень мають стати їхні амортизаційні фонди. Відрахування до них мають бути обов’язковими — не можна звільняти від амортизації виробництва, які зупинені або призупинені, адже саме такі звільнення дають змогу залишатися недоторканними радянські промислові руїни. Окрім того, треба дозволити підприємствам самим піднімати середні ставки амортизації активної частини капіталу у 2,0—2,5 рази, а у високотехнологічних виробництвах — ще вище. Вартість капіталу, що амортизується, необхідно збільшувати пропорційно не індексу інфляції цін на споживчі товари і послуги, як вказує податковий кодекс ( та й то він дозволяє це робити лише у частині перевищення 10 %-ного рівня інфляції), а пропорційно зростанню вартості відповідних видів машин, обладнання, техніки, транспортних і будівельно-монтажних робіт, а пропорційно дефляторам цін на них. Інакше відновлення вартості капіталу є лише частковим. Зараз це і відбувається, зважаючи, що щорічний приріст цін на інвестиційні товари і послуги вдвічі — втричі перевищує темпи інфляції.

Збільшення коштів на амортизаційних рахунках призведе до зменшення прибутку компаній, а тому скоротиться й сума відповідного податку, який вони мають сплатити до бюджету. У масштабах країни від оподаткування вивільняться багатомільярдні суми і вони зосередяться саме у тих суб’єктів господарювання, які є більш капіталомісткими. Такий підхід вигідно відрізняється від методу стимулювання господарських інвестицій, який запроваджений з ухваленням Податкового кодексу і полягає у звільненні оподаткування прибутку, що реінвестується підприємством. Цей метод дає змогу створювати інвестиційні накопичення лише на прибуткових підприємствах, які, як правило, модернізації не потребують.

До речі, шлях підвищення амортизаційних ставок обрали США під час реформ періоду рейганоміки (1980—1988рр.). Значною мірою саме завдяки цьому у 80—90-х роках минулого сторіччя вдалося перевести американську промисловість на нові гнучкі роботизовані технології модульного типу.

(6) Потрібні не лише макроекономічні стимули. Самі компанії мусять оновлювати технологічну базу. Найбільшими спонуканнями будуть, на наш погляд, поширення ринкової конкуренції, усунення монополістичних зловживань і політичної й корупційної ренти для елітного бізнесу. І ще потрібен реальний ринковий фінансовий механізм виробничо-технологічного оновлення, який передбачатиме: незалежні кредитні інститути без протекціонізму з боку уряду і грошового регулятора, скасування адресно-емісійного кредитування банків, їх обов’язкова відповідальність за повернення своїх активів, вкладання депозитних ресурсів у проекти господарського розвитку, доступні ринкові позичкові процентні ставки тощо.

(7) Метою оновлення виробничих капіталів є досягнення такої їх структури — розподілу основного капіталу між галузями, видами технологій та якісними рівнями останніх, яка була б адекватною сучасним потребам суспільства. Оскільки потреби змінюються, має динамічно змінюватися й структура капіталів. Зрозуміло, що нинішній розподіл капіталів безнадійно відстав від потреб. І це стосується не лише заводів і комбінатів радянської епохи. Найважливішим для України є питання визначення нових інвестиційних пріоритетів, аби створювати сприятливі умови новітнім галузям і виробництвам. Серед останніх особливе місце мають посісти галузі інформаційно-технологічної ( ІТ) економіки. Її вироби і послуги вкрай необхідні внутрішнім і зовнішнім ринкам і для її розгортання є кваліфікована робоча сила, база електронної й радіотехнічної промисловості, коопераційні зв’язки тощо. У той же час розподіл інвестицій має відбуватися з урахуванням потреб споживання, визначених ринковим попитом (тобто через торгівлю і фінансові послуги), а не за вказівками бюрократії.

(8) Щоб звільнити капітал від ерозійного розкладання, потрібно також зняти адміністративні й фіскальні обмеження і бар’єри на шляху перетворення натуральної форми капітальних об’єктів на фінансову при продажу, реконструкції, банкрутстві, ліквідації, реорганізації майнових комплексів та на шляху реалізації фінансових інвестицій у виробничі активи при будівництві, поглинанні, приєднанні, технологічному оновленні, перепрофілюванні, модернізації підприємств чи їхніх підрозділів тощо. Зарегульованість цих операцій робить їх високоризикованими для власників капіталу і гальмує структурні зміни.

(9) Необхідний також послідовний перехід до приватної форми власності на майнові виробничі та фінансові активи в українській економіці та забезпечити свободу підприємницької діяльності. Але не для цього прийшла до влади Партія регіонів.

Заіржавілий й громіздкий капітал тягне наш корабель на дно — треба позбутися цього обтяжливого багажу, інакше корабель не випливе.

Володимир ЛАНОВИЙ, президент Центру ринкових реформ