Чим може закінчитися протистояння Лукашенки із Євросоюзом?

Контратака Лукашенка при тому, що вона виглядає незграбно й абсолютно невмотивовано, одночасно свідчить про те, що інших засобів у білоруського диктатора фактично вже не залишилося. А провокуючи своїми діями новий виток протистояння з Євросоюзом, він усе глибше попадає у політичну залежність від Росії, яка лише чекає на те, аби ослаблений “бацька” залишився у підсумку сам на сам із путінським режимом.

Виглядає на те, що Лукашенко ще не здатен усвідомити, що система, котру він з таким невгамовним завзятям вибудовував 18 років свого перебування при владі, вже почала давати відчутні збої. І тому нагнітання репресій та подання білоруському народу ворога в особі ЄС вже не здатні переключити увагу білорусів від важкої економічної ситуації і того, що без демократичних змін і економічних реформ країна може дуже швидко опинитися на порозі дефолту.

Водночас, нової порції європейських санкцій буде явно недостатньо, аби Аляксандр Ригорович пом’якшав. Адже досить очевидно, що усі загравання з ЄС йому були необхідні лише для того, щоб підняти свої “політичні акції” під час торгу з Москвою. Хоча, мабуть, і європейці не мають ілюзій щодо того, що існують великі шанси спонукати Лукашенкудо демократизації в Білорусі. Скоріше за все їхня мета є куди скромнішою — переконати “бацьку” послабити свій тиск на опозицію.

Тоталітарний режим Лукашенкиза багатьма своїми основними параметрами дуже нагадує радянський у часи СРСР. І тому Європа неправильно зрозуміла минулі загравання білоруського диктатора із нею. Він шукав в особі ЄС спонсора, який при цьому не дуже буде перейматися тим, що відбувається у самій Білорусі. Тому, коли від початку обидві сторони ставили перед собою зовсім різні цілі, не можна дивуватися, що їм так і не вдалося у підсумку порозумітися між собою.

Адже фальсифікація виборів Лукашенкою, розгін і побиття міліцією протестантів, масові арешти інакодумців, тюрми, фізичне знищення політичних опонентів, дезінформація і неприкрита цензура в державних ЗМІ у радянському стилі — це саме ті основоположні методи, за допомогою яких “бацька” утримував свою владу майже два десятиліття. І дуже мало віриться у те, що він здатен добровільно відмовитися від них.

Застосовуючи методи в стилі дещо пом’якшеного сталінського терору, Лукашенка явно перегнув палку. Адже за умови, коли в Білорусі наявна роз’єднана опозиція, йому і не потрібно так демонстративно показувати всю репресивну силу режиму. Його показна жорстокість має куди глибше коріння і є втіленням російської самодержавної традиції, котра ґрунтується на вживленні в душу народу страху перед самодержцем. А національний страх унеможливлює організований спротив тим, хто поневолив і безсоромно визискує білорусів.

На жаль, необхідно визнати, що в часи деякого потепління відносин Білорусі і Європейського Союзу, ЄС так і не вдалося стати джерелом “магнітних сил”, які б реально підтягували цю країну до свободи процвітання і європейської інтеграції. Схоже, що у цьому випадку “м’яка сила” ЄС не спрацювала.

Адже Лукашенко, який є переконаним прихильником СРСР, всі ці роки робив усе для того, аби законсервувати радянські порядки на білоруській території. І тому, ймовірно, для Білорусі потрібні будуть іще десятиліття, щоб вона змогла повністю оправитися від довготривалого комуністичного правління. Старі, прищеплені силоміць колись звички, відмирають дуже повільно.

Також у Євросоюзі мали б враховувати той факт, що нарощування протистояння з ЄС і одночасно введення ще більш жорстких репресій Аляксандром Лукашенкоює явними ознаками настання поворотного моменту в історії диктаторського режиму. Оскільки настає час, коли влада вже не може претендувати на народну підтримку і змушена цим протистоянням прикривати провал своєї соціально-економічної моделі.

Очевидно, що досі режим Лукашенки тримався на трьох китах: соціальному контракті, який обіцяв національну незалежність і гарантований низький дохід в обмін на мовчазну згоду на диктаторське правління; пропагандистській машині, що посилює цінність і необхідність цієї угоди, а також роздутому апараті безпеки, основним завданням якого є гарантування “довічного” правління амбіційного і недалекого диктатора.

Проте все ж Лукашенка не дурень. Він може не поважати результати виборів, але він не може дозволити собі ігнорувати те, що останнім часом непопулярність його режиму постійно збільшується. Його проблема нині полягає у тому, щоб для надання нової “легітимності” диктаторському режиму, укласти нову угоду з білорусами, яка складатиметься із економічної модернізації і політичної “стабільності”.

Явний прорахунок білоруського президента, що увійшовши сьогодні у “політичний клінч” із Європейським Союзом, він вже ніяк не може розраховувати, що навіть косметичні економічні реформи отримають західну підтримку. Та й взагалі, якою може бути модернізація економіки за тоталітарного правління?

У разі, якщо “бацька” наважиться хоча б на початок такої модернізації, він відразу з зіштовхнеться із протидією звільнених із державних заводів і фабрик робітників, які навряд чи будуть здатні знайти для себе альтернативні джерела заробітку. При цьому не варто скидати з рахунку, що розширення кланового та неефективного капіталу відбувається занадто повільно, щоб хоч якось задовольнити потреби тих, хто голосував за нього, і вони цілком можуть приєднатися до протестувальників на вулицях.

Між тим, виглядає на те, що візова політика здатна стати частиною білоруського рішення ЄС. Але водночас, коли Євросоюз увів санкції стосовно вищих посадових осіб, він, можливо, мав би зробити більше для лібералізації поїздок пересічних громадян Білорусі. Адже чим більше білорусів побуває на Заході, тим менше прихильників залишатиметься у “бацьки”.

Хоча, за оцінками незалежних експертів, вже сьогодні у Лукашенка в реальності менше, ніж 40% прихильників, і він би напевне програв кандидату від об’єднаної опозиції, якби президентські вибори в Білорусі проводились чесно і без підтасувань. Народ Білорусі не голосує за нього, але поки що ніяк не здатен підтвердити свої права на чесний підрахунок голосів на виборах.

Отримавши владу в результаті виборів ще у далекому 1994 році, білоруський диктатор у подальшому просто узурпував її, і ніколи не буде здатен добровільно від неї відмовитися. Влада витрачає левову частину бюджету країни на навчання, оснащення і матеріальне забезпечення міліції і збройних сил, які стоять на захисті режиму і використовуються для побиття і арештів мирних громадян на вулицях. Лукашенкахворий на манію величі і тепер, коли уже знає, що більшість народу ненавидить його, стає все більш і більш жорстоким.

Очевидно, що стара парадигма Євросоюзу, котра мала на меті олюднення і демократизацію лукашенківського режиму, не спрацьовує. Без допомоги ззовні змінити ситуацію на краще у Білорусі фактично неможливо. Передусім Білорусь потребує інформаційної допомоги із Заходу, створення непідцензурних засобів масової інформації, котрі б незаангажовано висвітлювали усі ті події, що відбуваються у цій державі. Адже поінформованість і спротив 10 мільйонів чоловік вартують куди більше, ніж будь-які переговори політиків, які нічим позитивним, як правило, не закінчуються.

Безумовно, що білоруська опозиція наробила багато помилок, однак навіть із цими помилками вона накопичила великий довід і набагато більшу підтримку, ніж узурпатор влади Лукашенко.

Як справедливо вважають деякі білоруські експерти, можна погодитися, що часто програми лідерів опозиції були слабкими, але нині ситуація виглядає таким чином, що білоруси готові голосувати за кого завгодно, аби тільки не за Лукашенку. Тому, на їхню думку, існують два пріоритети: по-перше, позбутися хворого на манію величі диктатора, а потім вибирати кращі способи, як і що робити всім далі.

Говорячи про те, чим може закінчитися протистояння Лукашенки із Євросоюзом необхідно, перш за все, відмітити, що стратегічно воно приречене закінчитися з відходом Лукашенкивід влади і втратою ним всіх своїх позицій. Але виникає питання — що ж саме буде у Білорусі після Лукашенка?

Беручи до уваги те, що суспільство і, навіть, опозиція, втомившись від Лукашенка, готові практично на будь-який варіант, виглядає так, що з оперативно-тактичної точки зору більш ймовірний прихід після Лукашенка ставленика Росії і місцевої білоруської олігархії, котрий, по суті, продовжить пострадянську епоху і прямування Білорусі в нікуди.

І тут необхідно відзначити, що подібна ситуація може виникнути і в Україні. І єдиним рецептом з боку Європейського Союзу та світової демократичної громадськості є перехід від дистанційованного і, певною мірою, відстороненого контакту з такими країнами, як Україна і Білорусь, до близьких контактів. Що принаймні в Білорусі чітко проглядається, як необхідність створення постійно діючої комісії чи якогось іншого представницького органу, котрий буде, працюючи з білоруськими елітами і Лукашенком, з одного боку, виробляти сценарії реального і прийнятного майбутнього.

А з іншого боку, окрім негативних стимулів, на кшталт запровадження обмежень на виїзд в ЄС білоруських високопосадовців, слід давати й певні “пряники” — в сенсі сприяння і допомоги, але лише майбутнім демократичним структурам Білорусі. Тобто будувати демократію в Білорусі крок за кроком, але сьогодні, і без підтримки у будь-якій формі тоталітаризму у Білорусі, як того хоче Аляксандр Лукашенка.

Віктор КАСПРУК